Петя Дубарова. З дощем

Петя Дубарова
З ДОЩЕМ

Від неба вен розірваних струмками
стікає, неспокійний, крижаний,
і в’ється, в’ється — ловить погляд мій,
моє обличчя лиже язиками.

То під ногами скулиться в калюжу,
дрижить, тріпоче мокрим кошеням,
то блиском зір неонових реклам
немов до люстра привертає ружу.

Вслухаюсь я і чую над собою
його краплини — мов вишневий сік, —
на тло цементне пада їх потік,
з ним таїною ділиться дзвінкою.

В нічній пітьмі блукаю самотою,
куди й подівся самотини щем —
є хист несьогосвітній: під дощем
уміти розмовляти із водою.
 
(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Петя Дубарова
С ДЪЖДА

От спуканите вени на небето
потича неспокоен и студен,
съзира ме, заглежда се във мен,
с езици хладни близва ми лицето.
 
Той ту се свива в локва пред нозете,
треперещ като коте от вода,
ту бяла електрическа звезда
във него се оглежда като цвете.
 
Заслушвам се и чувам как над мене
със капки черни като вишнев сок
той удря по циментовия блок
и нещо му говори със звънтене.
 
Във тази нощ сама съм в тъмнината,
но нищо не навява самота,
защото е изкуство под дъжда
да можеш да говориш със водата.
 
1978