Ароматна ванна для босса

Коли, років сорок тому, автозаводчанам розподіляли перші дачні ділянки, зчинився справжній ажіотаж. Нерозбалуваним приватною власністю радянським людям здавалось тоді дуже престижним стати власником дачі. Звичайно ж, омріяні шматочки піску та неродючої землі між затокою Дніпра та молодим сосновим лісом дістались не «про-стим смертним». В ті часи дачна справа була для більшості городян зовсім новою. Вони звикли проводити свій вільний час, виїжджаючи на своїх моторних човнах веселими компаніями, на мальовничі Дніпровські острови, з рибною ловлею, юшкою та пляшкою «біленької».
Тож, деякі з них, навіть не здогадувались, що дача – це не тільки нова та престижна розвага, але, насамперед, кро-пітка і виснажлива праця.
В нашому колективі дачні ділянки отримали: начальник цеху, його заступник, парторг, голова профкому та, мабуть, для відводу очей, один слюсар, безвідмовний робітник, «ударник комуністичної праці» і «майстер на всі руки».
Всі їхні ділянки розміщувались поруч. Парканів, дерев, кущів, альтанок тоді ще не було. Не було і водогону, так що вода була великим «дефіцитом» і зберігали її у великих металевих діжках, які теж були далеко не в кожного. А колонки встановили найхозяйновитіші дачники, яких за це дуже поважали сусіди. Все було, як на долоні. Про дачні казуси та пригоди в цеху розповідали майже анекдоти, якими тішився весь колектив.
Так, побудований одним із перших, нашвидкуруч, без фундаменту, будиночок парторга під час зливи, провалився в пісок по самі вікна. Всі дачні будиночки зводились по стандарту, і коли один зухвалий начальник побудував двоповерховий, то народний контроль примусив його розібрати другий поверх, що дуже втішило сусідів.
Коли один з керівників пізно повертався з дачі своїм автомобілем «копійкою», на дорогу раптово вискочив роз-лючений вепр і чомусь, напав на машину, побивши іклами капот.
А оскільки дачник той був високим та симпатичним чоловіком, що користувався успіхом у жінок, то всі довго жартували, що то чергова шанувальниця гналась за ним і влаштувала сцену ревнощів.
Рвали животи від сміху, коли начальник посадив ціле відро сіменної картоплі в одну чималеньку яму, а потім все чекав сходів.
Але він швидко зорієнтувався і почав доручати всі ва-жливі дачні операції своїм підлеглим.
Слюсар відпрацьовував «високе довір’я», розкидаючи чорнозем та перегній по городу боса.
Моя колега, Галина Іванівна, весела, працьовита жінка, голова профкому, виявилась його найближчою сусідкою, і діставалось їй найбільше «відповідальних доручень», бо вона ще й мала досвід, обробляючи чималенький город на маминій садибі.
Сама вона була зовсім не в захваті від цього сусідства. Доводилось їй завжди висаджувати розсаду на ділянці бо-са, підживлювати, підгортати. Вона вболівала за його город більше, ніж за свій, бо добре уявляла, що їй буде, коли в нього урожай виявиться не найкращим. Наш амбітний начальник цього не пробачить.
Одного понеділка, «бос», як ми позаочі його називали. зайшов до нашого кабінету з ранку явно без настрою. Сердито зиркнувши на всіх, запитав Галину Іванівну:
– А чому це в твоїй діжці вода така смердюча? Дружи-на там вмилась ввечері, а я заліз скупався, то ще й досі тіло так свербить та смердить, що ніякий душ не зарадив, а в дружини почервоніло й розпухло обличчя!
Галина Іванівна то червоніла, то блідла і все нижче опускала голову.
– Я поміняю воду, – нарешті тихо сказала вона і ви-скочила з кабінету.
Занепокоєна її станом, я знайшла Галину на іншому поверсі, де вона лежала головою на підвіконні, плечі її здригались. Я злякалась, чи не істерика? Та коли я обняла її, щоб заспокоїти, Галина підняла обличчя і я зрозуміла, що вона помирає від сміху:
– Я, я…, ой, не можу! В тій діжці я вчора розчинила для підживлення двоє відер свіжого пташиного посліду. Ой, не можу! Я ж забула що «бос» завжди купається в моїй діжці. Дивись же, не проговорись, бо він же з’їсть мене!
Цього дня всі намагались, по можливості, уникати зу-стрічі з «босом», який постійно люто чухмарився та бризкав на себе одеколоном «Красная Москва».
Від цього, «букет ароматів» у його кабінеті був таким, що всі відвідувачі мерщій вибігали звідти, закриваючи но-си руками, та чхаючи.
Ми з Галиною Іванівною крадькома переглядались та давились від сміху.
І, чомусь, була в мене підозра, що зовсім не випадково приготувала моя кмітлива колега ось таку «ароматизовану ванну» нашому босу, бо дуже вже він її «дістав» на дачі.
Проте, через три дні на його ділянці вже була своя ко-лонка і стояла нова, величезна діжка з водою.
2011