Моe авто. уривки з вигаданоi iсторii

Моє авто. (уривки з вигаданої історії)

Рух - це завжди приємно, іноді він новий та незвичний, але зміна світу навколо тебе завжди бентежить людину. Одним з видів руху є просте переміщення з однієї позиції у іншу по координатам нашої планети.
***
- Татку! Купи мені «машинку», - прокричав маленький наш герой, проходячи повз вітрин універмагу.
- Яку? - байдуже відповів батько Валерія.
- Ту, велику, червону!
- Так, але ж сьогодні «вихідний», двері магазину зачинені. Давай завтра…
- Ну, добре. Але щоб точно, а то у дворі вже всі мають, навіть Мішка на день народження отримав.
Чекати, надіючись, завжди моторошно. Чи це хлопчисько чекає на перший секс, чи дівчина на коштовного персня,    а чи військовий на чергове звання… Валерій теж не знав як убити свій час до великого завтра. Уже лежачи в ліжку, він фантазував: як вийде у двір зі своєю улюбленицею - «Полуничкою».  Як ловитиме заздрісні погляди «пациків».
Фантазії інколи переривалися через дивні крики з кімнати батьків. Гуляючи по парку між татом та мамою щось сталося, а у кафе мама піднялась з-за столу та вийшла так і не доївши свого морозива.
У великий для маленького Валерія понеділок татко прийшов додому пізно а з рота йшов дивний сморід.
- Татусю, ти купив? - збентежено запитав син у батька. Великої коробки в руках у нього не було, але надія на «сюрприз», що автомобіль за дверима - ще жевріла у маленькій русявій голові.
- Так! На, - тримай! - гордо сказав батько, простягаючи кулак до сина. Коли кулака не стало - на батьківській долоні, неначе малесеньке котенятко, біліла не мрія а «машинка».
- Вибачай, але на червону у мене вже не вистачило грошей.
Так, мій читачу, були часи, коли не було банкоматів та банківських карток. Усі дрібні гроші вміщувалися у кишенях штанів, а більші суми у паперовому еквіваленті ховали у внутрішню кишеню піджака чи куртки.
Валерій забрав подарунок тата та пішов тішитись ним, обливаючись слізьми у свою кімнату.
- Ти чому вчора у двір не вийшов, - запитав Славко у Валерія у вівторок з ранку. Пошкодував свою «полуничку».
- Ні, - відрізав наш герой, - немає у мене ніякої «полунички».
- Що здурив батько і не купив?
- Купив, але іншу. Він гроші згубив по дорозі з роботи, - збрехав Валерій.
- То де ж вона?
- Ось! - промовив русявий хлопчик та дістав з кишені нову іграшку.
- Та у неї й колеса не обертаються… ха-ха, що то за таке авто, у якому колеса для краси?
***
Зі спогадів Валерія:
Дедалі все частіше татко приходив таким, як у «чорний великий понеділок». А мама згодом пішла від нас геть.           У дворі хлопці казали, що вона стала хвойдою. Що це таке - маленькому Валерію ніхто пояснити не міг, адже пацани лише повторювали те про, що чули в себе на кухні. А коли ми тільки почали в тому році робити з каштанів м’ячики - мене віддали в інтернат.
В інтернаті мені посміхнулося щастя. Віктор Андрійович - завгосп, одразу всіх старших попередив: «Будете простягати руки до «малого» - будете мати діло зі мною»!
За довгі роки мого життя в інтернаті дядя Вітя навчив мене всьому, що може знати завгосп з великої літери. Повара з кухні казали, що на ньому тримається весь наш інтернат. Головне, що він показав, щоб що-небудь здобути - потрібно працювати. А основою праці має бути чесність, насамперед перед собою.
***
За роки перебування в інтернаті, мрія про своє авто не тільки не пройшла, а з роками - зміцнилася. Час також додав коректив, і на зламі століть авто не тільки перестало бути розкішшю, - воно тепер необхідність у пересуванні в шаленому світі бізнесу.
Але на заваді до мрії дитинства стала мрія молодого юнака. Йому сподобалась одна дівчина, з якою захотілося одружитися. І сталося так, що через рік Валерію прийшлось купувати інший транспортний засіб, що приводиться в рух мамою чи татом.
Працювати приходилось за трьох, вірніше на трьох.
- Галинко, давай мій заробіток ділити на чотири, - одного разу промовив Валерій за недільним сніданком.
- Це чому?
- Та мрія у мене є: купити авто. Воно ж для сім’ї потрібне.
- Та, потрібне, але ще, може, зачекаємо?
- А, може, якось зекономимо, чи на заробітки…
- Знаєш, Валерію, - раз зайшла така розмова, то твої зарібки скоро й так прийдеться ділити на чотирьох.
- Це чому?
- Здається у Мар’янки буде братик чи сестричка. А ти станеш татом вдруге.
- …
- Ти що не радий?
- Звісно, радий, авто… зачекає…
У грудях стиснулося так, як тоді в далекому дитинстві.
***
- Пробач, коханий, що не виносила тобі здорову дитину. І ти, Маряночко, пробач, що змушую тебе, після нашого  з татом відходом у інший світ - опікуватись твоєю сестричкою, - сказала Галина, та сіла над своєю втіхою та й гірко заплакала.
Страшні діагнози: ДЦП та епілепсія перегукувалися в голові молодої мами з питаннями: «За що?», «Чому саме їм дісталася така доля?»
Коли маленька Христинка почала підростати - пропорційно виростали й складності за її доглядом.
***
Отримуючи ключі від новенької білої «Таврії» з позначкою інваліда у Валерія знову щось тиснуло у грудях.  Ось вона, така сама біла і така сама його, але не втішала, не виконала сподівань. Хоча все в ній справжнє і все на місці, як і для звичайних людей, - та жовта наклейка з чорним значком неначе більмо у оці закривала світле небо. Проїжджаючи по населеному пункту не було жодної гордості за авто. Навіть їдучи до родини на якийсь празник Валерій волав би йти пішки, хоч до «области», ведучи за руки обох здорових дочок, та розпрощатися зі своєю мрією.
***
Зі спогадів Валерія:
- Чому я не помріяв про щось інше, про родину, яку мені продовжувати… про цілий ящик морозива «Ескімо», котре бачив лише у радянських фільмах… ??? Чому не порадів звістці про другу дитину? Навіщо мені ця груда заліза, коли я не можу спокійно лягти у ліжко. Чому я не можу однаково посміхнутися до всіх своїх дівчат. Я ніколи не дізнаюся: що про мне думає моя менша донька… Кожної неділі та у свята ми всі у церкві. Коли я там - то думки про самогубство чи вбивство заради спокійного життя старшої доньки, котру я також люблю, відходять дальше за село, можливо і до самого лісу.
- Мене може повністю зрозуміти лише той батько, котрий також йде таким шляхом. А інших читачів прошу вибачення за те, що не така гладенька вже моя історія. Можливо, є ще болючіші. Дай Боже їм сили вистояти з честю в боротьбі з хворобою, не випитуючи про причину її виникнення.
***
Мама з татом щось вигукували один до одного у ту неділю. Зі злості тато повів мене додому іншою дорогою, аж через центр міста, попри найулюбленіший магазин дітей : «Дитячий світ».
***
Цікаво, кому дісталася та червона машина, велика в очах дитини, як і щастя, яке вона принесе собою?
Цікаво й те, - кому дісталося щастя, котре мало бути моїм?
***

Поет ХХ сторіччя. 16 липня 2015 року. м. Варшава, РП