133. Василь Стус. Пахло весною и прелою хвоею...

Пахло весною и прелою хвоею,
Пахла прогалина, вся отсырелая,
Горькими пахло твоими губами,
Пахло разлукою предвкушение.
Тихо входили мы в серость рассвета,
Не отошедши от вещей той ночи.
Куталась ты в воротник свой лисичий,
Кутался я в ребяческий стыд.
Спрятала ночь грехи наши первые,
Ты все прощала, ты все мне прощала,
Ты прилучала меня, прилучала
К тайне великой роскоши-смерти.
Да, умереть, ведь, наверно, не будет
Уж ничего. Умереть, умереть,
Ужаса чтоб не узнать возвращения
К воспоминаньям, грядущей тоски.
Дымом тянуло с долины. Рассвет
Брал напрямки - через пни и колоды
Шли мы без цели. И ветер ворвался
И загудел четырьмя голосами,
Листья сметая с черной тропы.

Только ведь грешный знает про святость,
Только ведь грешный стать может святым,
Только черту преступивши, вкушаешь,
Только упавши, себя познаешь.


Пахло весною і прілою глицею,
пахла галявина, геть одвологла,
пахло губами твоїми гіркими,
пахло розлукою передчуття.
Тихо ми входили в досвіток шарий,
не спам’ятавшись од віщої ночі.
Куталась ти у лисичий свій комір,
кутався я у дитинячий стид.
Ніч приховала гріхи наші перші,
ти вибачала мене, вибачала,
ти прилучала мене, прилучала
до таємниці розкошів-смертей.
Краще померти, бо, мабуть, нічого
більше не буде. Померти, померти,
щоб не відчути страшного вертання
в спогад яви і майбутнє журби.
Димом тягнуло з долини. Світанок
брів навпростець — через пні і колоди
йшли ми світ за очі. Вітер зірвався
і загудів чотирма голосами,
листя змітаючи з чорної стежки.

Тільки бо грішний про святощі знає,
тільки бо грішному стати святим,
тільки межу заступивши, відчуєш,
тільки упавши, пізнаєш себе.