132. Василь Стус. Песня

На трояндах бутоны звенят,
По весне ручейки журчат,
А мои года все летят
Одиноко.
Расцветает на яблонях цвет,
Закипает маевый свет -
А тебя затерялся и след,
Мой любимый.
И теперь я сама-одна
И брожу, словно ночь, грустна.
Только призрак идет у меня
За плечами.
Только смеркнет - сыночек спит,
И душа, будто жар, горит,
Словно кто в головах стоит
Надо мною.
Где ни гляну - все ты стоишь,
Где ни стану - мне вслед глядишь
И все шепчешь: пустое, оставь,
Не дождешься.
Предрассветные крики лелек -
Из далеких летят далек,
Для меня ж белый свет померк
Без тебя.
Воротись же, любимый мой,
На груди у себя укрой,
Хоть весь свет заливай слезой -
Все напрасно.
Потому что с тех пор, как зимой
Накатился гром громовой,
Так и стелется дым тот седой
По-над бездной.


ПІСНЯ

На трояндах бринять бруньки,
повесняні — гримлять струмки,
та збігають мої роки
самотою.
Яблуневий квітує цвіт,
майовий закипає світ —
за тобою ж згубився слід,
мій коханий.
І тепер я сама-одна
і блукаю, мов ніч, сумна.
Тільки ходить якась мана
за плечима.
Тільки смеркне — синочок спить,
і душа, ніби жар, горить,
ніби хтось в головах стоїть
наді мною.
Де не гляну — все ти стоїш,
де не стану — в мій слід зориш
і шепочеш: дарма, облиш,
бо не діждеш.
Переддосвітній крик лелек —
із далеких летять далек,
а мені білий світ померк
за тобою.
Повернися, коханий мій,
і на грудях мене пригрій,
хоч сльозою весь світ залий —
задаремно.
Бо відколи із передзим
накотився гримучий грім,
і клубочиться сивий дим
у безодню.