Дождь, Мороз и Ветер. Закарпатская сказка

     Жили на белом свете два брата. Один из них был очень богат,
а другой был бедным. Тот, бедный, ко всему ещё имел кучу детей.
     В ночь на Новый год бедный брат устал и хотел развести в печи
огонь, потому что от вчерашнего остался только пепел. Но сколько
ни рылся мужик в своей тайстрине [торбе], да не нашёл ни кресала,
ни губки, чтобы добыть искру. Словом не мог разжечь ватру [огонь].
     Тогда бедный человек послал старшего сына к брату-богачу,
который жил по соседству, чтобы парень принёс немного жару.
Но газда [богатый крестьянин, хозяин, кулак] не только не позычил
пару угольков, так ещё и наподдал парню по шее, вытолкал за двери
и сердито накричал:
     —  Да чтоб вы наелись горячего жару! Да ещё и по ночам нет
от вас покоя?!
     Парень пришёл домой и пожаловался, как принял его старик.
Горькой, ой горькой была братская гостеприимность бедняку,
но слезами горю не помочь.
     Постыдился мужик по чужим людям пойти — жару позычать,
когда первый из соседей — брат. Поэтому забрался на самый верх
высокого тополя перед хижиной и оттуда огляделся вокруг, не
видать ли огонька? Так сейчас же и увидел, что неподалёку от села
светилось маленько. Бедняка это утешило, он слез с дерева и
направился туда, где заметил свет. Подошёл к ватре, а там какие-то
трое. Мужик, порасспросив, узнал, что один из них был Дождь,
второй — Мороз, а третий — Ветер. Рассказал свою беду и
попросил жару. Трое выслушали всё, а потом ответили:
     —  Дадим тебе, человече, жару если будешь знать, как ответить
каждому из нас.
     Мужик держался достойно и сказал:
     —  Сначала узнайте, всё ли услышал, тогда я скажу, смогу ли
ответить.
     Первым спросил Дождь:
     —  Как ты думаешь себе, хорошо ли это — дождь?
     —  Хорошо — мужик ответил — коли высохла земля.
     Отозвался Мороз:
     —  А к добру ли, вот скажи нам, если на земле мороз?
     —  Ой-йой-йой, к добру конечно, если осенью болото
           стянет твёрдой коркой льда и крестьянин по позёмке
           сможет насухо ходить.
     Третим спросил ветер:
     —  Ну а ветер — хорошо ли?
     —  Да ещё бы! Если летом ветер высушит болото.
     Трое переглянулись. И, всё обсудив, решили, что бедный человек
ответил вполне достойно.
     —  Ну, коль ты ответил на наши вопросы, получишь и жару от нас
ты сполна, — сказали крестьянину сидевшие у огня. — Кроме того,
мы знаем, ты беден и нечего есть, и семья голодна, поэтому дома
найдёшь ты в коморе всё то, что так нужно для себя и детей.
Ну-ко, давай, расстели перед нами гуню свою на земле, не робей,
ща накидаем лопатами жару, хватит надолго жару тебе.

          [Гуня — сермяга, ветхая одежда. Комора — кладовка]

     Йой, бедолага аж побледнел: если простелить свою гуню, а они
насыпят туда жару, то от гуни одно только решето и останется! И в
чём зимовать тогда бедняку? Трое у ватры заметили, что он испугался
и начали его утешать:
     —  Ничего, старик, не бойся. С твоей гуней никакой беды не будет.
Ну а если всё же загорится, жар на землю смело отряхни!
     Выслушал крестьянин и немного успокоился, постелил свою гуню
и они наметали на неё полно жару. И бедняк увидел, что гуня даже и не
тлеет и совсем успокоился. А трое у костра накинули ему ещё девять
лопат жару.
     Тогда бедняк завернул свою гуню, взял её на плечо и пошёл обратно
к дому. В хижину заходит, гуню на полу разворачивает и только теперь
видит, что принёс. Хотите верьте, хотите — нет, да только там было
чистое золото, а между самородков тлела одна головёшка. Бедняк
первым делом развёл себе огонь, а потом сказал жене:
     —  Послушай сюда, родная! Ну-ка, пойди в комору да найди там
поесть. Всё неси на стол — хорошо наедимся. Пусть наши деточки
хоть раз будут сыты.
     Заглянула женщина в комору и от неожиданности вдруг заверещала,
обомлела да и упала навзничь. Ну так и было же чего испугаться!
То, что она там увидела, не каждый день попадается на глаза бедняку.
Услышал хозяин, что его жена громко завизжала и что-то рухнуло на
землю, прибежал в комору и точно так же забыл закрыть свой рот.
     А знаете ли вы, люди добрые, от чего так испугалась жена
и так зачаровался её муженёк? Да потому что в коморе, на пустой полке
засверкал огромный бриллиант и весь чулан озарил таким сиянием,
что на время ослепил хозяев дивным светом.
     Хозяин поднял обморочную жену, побрызгал водой. Когда она
потихоньку пришла в сознание, сказал, что нечего бояться, ибо
случилось такое вот чудо. Теперь печалиться не надо, раз в кладовке
вдоволь еды и питья. Жена повеселела, они сели за стол и вдоволь
угостились разными блюдами.
     На другой день бедняк взял свой сверкающий бриллиант и понёс
его к царскому двору. Царь, как только увидел драгоценный камень —
сразу дал за него целый воз золотых, да ещё и сам проследил, чтобы
эти деньги в целости и сохранности довезли бедняку до самой хижины.    
Когда золото завезли мужику домой, он сказал сыну:
     —  Сынку, ану, сбегай-ка до дедуся Юрчика и попроси у него
мерку для зерна. Скажи, что будем деньги мерять.

[В качестве весов для зерна в старину использовали коромысло, мерный
                бочонок или ведро и гири определённого веса]

     Мальчик побежал к деду, заходит и говорит:
     —  Дедушка, папанька вас просили, чтобы вы нам для весов мерку
позычили, нам деньги мерять надо!
     —  Какие деньги? Ачей из шелухи?
     Дедуган смеялся ему просто в глаза, но мерку позычил.
Померяли весами деньги и мальчик сразу отнёс мерку назад.
А чтобы богач не очень-то заносился, бедняк оставил в мерке несколько
золотых монет.
     Что и говорить, богатому брату  —  словно ножом по сердцу  — 
так ему закололо от злобы и зависти. Никогда доселе не заходил в
гости к бедному брату, а теперь не выдержал, проведал его и начал
сразу выпытывать:
     А правда ли, брат, что ты моей меркой деньги мерял?
     —  Айно, правда, ответил младший брат и показал пять мерок золота.
     —  Да откуда же у тебя столько денег? Где ж ты их достал ни с того
ни с сего?
     —  А помнишь ли Новогоднюю ночь, когда я послал к тебе сына,
принести немного жару? А тебе сердце позволило не дать и уголька,
да ещё и выгнал мальчишку за порог. Я не хотел больше никого беспокоить
и влез на тополь, который стоит у ворот. Забрался на самую верхушку
дерева и глянул на все стороны  —  не видать ли где хоть какого-то
огонька? И вдруг увидел, что недалеко в поле мерцает слабый свет.
Я  —  прямо туда. А там, у костра, сидят какие-то трое. Прошу у них
жару а они говорят, что сначала должен ответить на то, чем они
поинтересуются. Я ответил всем троим и они насыпали мне на гуню жару.
Но когда я пришёл домой и хорошенько присмотрелся, то увидел,
что жар тот не из костра, а из чистого золота! А ещё эти трое
сказали мне, что дома в чулане, найду вдоволь еды и питья и один
сверкающий драгоценный камень. Я это всё и нашёл. Драгоценный
камень я отнёс к царю и он дал мне за него полный воз золота!
     Богатого брата уже не покидала зависть и он только и ждал
конца года, потому что рассчитал: если будет делать всё так же,
как делал бедный брат, то станет ещё богаче! Когда наступила
Новогодняя ночь, старший брат не стал дожидаться, чтобы печь
остыла  —  сам погасил огонь. Потом вышел за ворота, влез на
тополь и начал смотреть по сторонам, не светится ли где огонёк?
И действительно, недалеко от села, как раз на том же месте,
где год назад младшему брату блеснула удача, увидел какой-то костёр.
Богач быстро спустился с дерева и побежал прямо на свет. У костра
нашёл тех же троих, но не знал, кто они, потому что младший брат
забыл ему сказать. Богач попросил жару, а они отвечали:
     — Мы дадим тебе, конечно, жару, если сможешь правильно ответить,
как зовут по имени нас люди  —  называют каждого из нас!
И начал старший брат думать да гадать, да голову ломать, как же зовут
этих троих, но не способен был угадать ни одного по имени.
А трое у костра очень хорошо знали, что было на уме у богатого
человека: хотел дорваться до сокровищ, чтобы стать ещё большим
хозяином. Помнили и то, что он в прошлую Новогоднюю ночь пожалел
пару угольков младшему брату. Трое у костра подумали, подумали
и сказали так:
     —  Ладно, коль не шутишь, человече, постели ты перед нами свою
гуню, на неё насыпем тебе жару, если правда твой очаг погас!
     Ненасытный брат не заставил их долго ждать  —  на раз-два
расстелил перед ними свою гуню и трое у костра накидали ему десять
лопат горящего угля в его рубище. Богач сунул руки в рукава своей
гуни и домой побежал, только его и видели.
     Когда вошёл на крыльцо, жар углей взметнулся пламенем и от него
молниеносно занялась крыша, а потом и вся хижина, потом  —  хлев,
а там и всё имущество. За какой-то час великий помещик стал таким
нищебродом, каким всего лишь год назад был его младший брат. Вот как
сам богач наелся горячего жару.
     Но младший, хоть и достиг большого богатства, не был таким
скупердяем, взял погорельца к себе и стали они жить вместе. А может
и поныне живут  —  этого никто не знает. Одно мы хорошо знаем,
что Дождь, Мороз и Ветер  —  живы здоровы и ходят по белому свету
и в наши дни.



Перевод с украинского языка
и литературная обработка 07. 2015



На Закарпатье народные сказки начали записывать  в 60-70 годах 19 века.
Эту работу начал юрист, переводчик, фольклорист Михаил Финцицкий,
который жил в центре Ужгорода (мемориальную доску, установленную ему,
можно увидеть на улице Духновича, если подниматься к Кафедральному собору).
В конце века было собрано немало текстов, но издать, из-за недостатка
средств, их не удалось. Тогда Михаил Финцицкий перевел собранные сказки
на венгерский язык, но и их издать было не суждено, ведь помешала
І Мировая война: украиноязычная рукопись исчезла. И только в 1970 году,
т.е. спустя почти 100 лет, нашли и напечатали венгерский вариант,
из которого уже впоследствии Юрий Шкробинець сделал переводы, и сказки
вышли  под названием «Тайна стеклянной горы». Из этой книги эта сказка.



                ДОЩ,  МОРОЗ  І  ВІТЕР

      На  білому  світі  жили  два  брати.  Один  із  них  був  дуже
багатий,  а  другий  —  дуже  бідний.  Той,  бідний,  до  всього  —
мав  купу  дітей.
     У  ніч  на  Новий  рік  бідний  брат  устав  і  хотів  розкласти
у  печі  вогонь,  бо  з  вечірнього  зостався  лише  попіл.  Довго
грібся  чоловік  у  своїй  тайстрині,  та  не  знайшов  ні  кресала,
ні  губки,  аби  видобути  іскру.  Словом,  не  міг  розпалити
ватру.
     Тоді  бідний  чоловік  послав  старшого  сина  до  брата-бага-
ча,  що  жив  по  сусідству,  аби  хлопець  приніс  мало  грані.
Але  газда  не  лиш  не  позичив  пару  вугликів,  а  й  дав  хлоп-
цеві  по  шиї,  виштовхав  за  двері  і  сердито  накричав:
 —  Бодай  би  ви  наїлися  гарячої  грані!  Та  ще  й  уночі  не
маю  з-за  вас  спокою!?
     Хлопець  прийшов  додому  і  з  жалем  розповів,  як  при-
йняв  його  стрий.  Гіркою,  ой  гіркою  була  братова  гостин-
ність  бідному  чоловікові,  але  нічим  не  міг  собі  зарадити.
Він  ганьбився  йти  по  чужих  людях  позичати  грані,  коли
його  перший  сусіда  —  брат.  Тому  вибрався  на  верх  високої
тополі,  що  росла  перед  хижею  і  звідти  роздивився  по  око-
лиці,  чи  не  видко  вогника.  Та  й  нараз  увидів,  що  недале-
ко  від  села  слабенько  світилося.  Бідного  чоловіка  се  дуже
потішило.  Зліз  він  із  тополі  й  попрямував  туди,  де  помі-
тив  світло.  Підійшов  до  ватри,  а  там  якісь  троє.  Чоловік
дізнався,  що  один  із  них  був  Дощ,  другий  —  Мороз,  а
третій  —  Вітер.  Розповів  свою  біду  і  попросив  грані.  Троє
вислухали  все,  а  потім  відповіли:
 —  Дамо  тобі,  чоловіче,  грані,  як  будеш  знати  відповісти
кожному  із  нас.
 —  Спершу  звідайте,  най  чую,  тоді  я  скажу,  чи  зможу
відповісти.
     Першим  спитав  Дощ:
     —  Як  ти  собі  думаєш,  чи  добре  то  —  дощ?
     —  Та  правда,  що  добре,  коли  земля  сохне.
     Озвався  Мороз:
     —  А  як  собі  гадаєш,  чи  добре  —  мороз?
     —  Ой-йой,  чи  добре!  Коли  много  болота,  мороз  його
стягує,  і  чоловік  може  ходити  собі  сухо.
     Третім  зазвідав  Вітер:
     —  Ну,  а  вітер  —  добре?
     —  Де  би  мі!  Уліті  він  раз-два  висушує  болото.
     Троє  ззирнулися  і  нараз  розсудили  так,  що  бідний  чо-
ловік  відповів  доста  добре.
     —  Ну,  коли  ти  відповів  на  все  наше  звідання,—  сказали
йому,—  дістанеш  від  нас  грані.  Крім  того,  знаємо,  що  ти
не  маєш  чого  їсти,  тому  дома  зайди  до  комори  і  там  знай-
деш  усього  для  себе  й  для  дітей.  А  тепер  простели  гуню —
і  ми  тобі  насиплемо  грані.
     Йой,  бідний  аж  зблід:  якщо  простелить  свою  гуню,  і
вони  насиплють  туди  грані,  то  з  гуні  тільки  решето  зоста-
не!  А  тоді  в  чому  зимувати  бідному  чоловікові?  Троє  ко-
ло  ватри  помітили,  що  він  налякався,  і  почали  його  поті-
шати:
     —  Нічого  не  бійся!  Твоїй  гуні  не  буде  біди,  а  якби  ти
увидів,  що  вона  загорілася,  можеш  сміло  стрясти  з  неї
грань!
      По  тому  слову  бідний  чоловік  трохи  заспокоївся,  посте-
лив  свою  гуню,  і  вони  наметали  на  неї  повно  грані.  Бід-
ний  видів,  що  гуня  й  не  тліє,  і  зовсім  заспокоївся,  а  троє
коло  ватри  докинули  йому  ще  дев’ять  лопат  грані.
     Тоді  бідний  чоловік  згорнув  свою  гуню,  узяв  її  на  пле-
че  та  й  рушив  додому.  Заходить  він  у  хижу,  розстеляє
гуню  і  лиш  тепер  видить,  що  приніс.  Вірите  чи  не  віри-
те  —  там  було  чисте  золото,  а  між  його  грудочками  тліла
одна  головешка.  Бідний  першим  ділом  розклав  собі  вогонь,
потім  сказав  жоні:
     —  Слухай  сюди,  небого!  Ану,  піди  в  комору  та  найди
там  їсти.  Неси  все  на  стіл  —  і  добре  наїмося.  Та  най  і  на-
ші  діточки  хоч  раз  будуть  ситі.
     Заглянула  жінка  до  комори  і  від  несподіванки  навіть
заверещала,  зомліла  та  й  упала  горілиць.  Ну,  та  й  було
чого  налякатися,  бо  те,  що  там  увиділа,  не  кожний  день
трапляе  на  очі  бідному  чоловікові.  Почув  газда,  що  його
жона  дуже  завищала  і  щось  гупнуло  на  землю,  прибіг  до
комори,  глянув  —  і  так  само  забув  закрити  рота.
     А  чи  знаєте,  людкове,  від  чого  так  злякалася  жінка  і
чому  так  зачудувався  її  чоловік?  А  тому,  бо  в  коморі,  на
порожній  полиці,  заблищав  великий  діамант,  і  всю  комору
залив  таким  світлом,  що  мало  не  засліплювало  очі.
     Газда  підняв  зомлілу  жінку,  побризкав  водою.  Коли
вона  помалу  протямилася,  сказав,  аби  нічого  не  боялася,
бо  сталося  таке  й  таке  чудо.  Тепер  журитися  не  треба,  раз
у  коморі  доста  їсти  й  пити.  Жінка  повеселішала,  вони  сіли
за  стіл  і  добре  погостилися  усякими  стравами.
 На  другий  день  бідний  чоловік  узяв  блискучий  діамант
та  й  поніс  у  царський  двір.  Цар  лише  увидів  дорогоцін-
ний  камінь  —  і  нараз  дав  за  нього  один  віз  золотих  та  ще
й  сам  постарався,  аби  тоті  гроші  повезли  біднякові  до  са-
мої  хижі.  Чоловік  склав  ту  громаду  золота,  а  тоді  каже
хлопцеві:
     —  Синку,  ану,  побіжи  до  стрийка  Юрка  та  попроси  у
нього  віка.  Скажи,  що  ми  будемо  гроші  міряти!
     Побіг  дітвак  до  стрия,  заходить  та  й  каже:
     —  Стрийку,  нянько  вас  просили,  аби  ви  нам  позичили
віка,  бо  треба  гроші  міряти!
     —  Які  гроші?  Ачей,  із  полови?
     Стрий  сміявся  йому  просто  в  очі,  та  віка  позичив.
     Поміряли  ним  гроші,  і  хлопець  одразу  поніс  віко  назад.
Аби  багач  не  дуже  дер  догори  носа,  бідний  лишив  у  ві-
кові  добру  купу  золотих  двадцяток.
     Що  й  казати,  багатому  братові  —  гейби  ніж  забили  в
серце,  так  його  закололо  від  злоби  та  заздрості.  Ніколи
доти  не  заходив  до  бідного  брата,  а  тепер  не  видержав,
навідався  до  нього  і  почав  одразу  виловлювати:
     —  Та  лиш  правда,  брате,  що  ти  моїм  віком  гроші
міряв?
     —  Айно,  правда,—  відповів  молодший  брат  і  показав
п’ять  кобликів  золота.
     —  Та  звідки  в  тебе  стільки  грошей?  Де  ти  їх  дістав
отак  несподівано?
     —  А  чи  пам’ятаєш  Новорічну  ніч,  коли  я  послав  до
тебе  сина  принести  мало  грані.  Ти  мав  серце  не  дати  й
вуглини,  а  ще  й  вигнав  хлопця  за  поріг.  Я  не  хотів  біль-
ше  нікого  турбувати  і  виліз  на  тополю,  що  стоїть  коло
воріт.  Вибрався  на  самий  вершок  дерева  і  глянув  на  всі
боки  —  чи  не  видко  десь  якогось  вогника.  І  нараз  увидів,
що  недалеко  в  полі  блимає  слабе  світло.  Я  —  просто  туди.
А  там,  коло  ватри,  сидять  якісь  троє.  Прошу  від  них
грані,  але  вони  кажуть,  що  спочатку  маю  відповісти  на
те,  що  зазвідають.  Я  відповів  їм  усім  трьом,  і  вони  наси-
пали  мені  на  гуню  грані.  Та  аж  коли  я  прийшов  додому
і  добре  подивився,  то  увидів,  що  та  грань  не  з  ватри,
 а  з  чистого  золота!  А  ще  оті  троє  сказали  мені,  що  вдома,
у  коморі,  найду  доста  всього  їсти  й  пити  і  один  блиску-
чий  дорогоцінний  камінь.  Я  все  те  й  найшов.  Дорого-
цінний  камінь  поніс  до  царя,  а  цар  дав  мені  за  нього
повний  вiз  золотих!
     Багатого  брата  вжс  не  залишала  у  спокої  заздрість,  і
він  ледве  чекав  кінця  року,  бо  розміркував:  коли  буде
робити  все  так,  як  робив  бідний  брат,  то  стане  ще  ба-
гатшим!  Коли  настала  Новорічна  ніч,  старший  брат  не
ждав,  аби  піч  охолола  —  сам  загасив  огонь.  Потому  вий-
шов  за  ворота,  виліз  на  тополю  і  почав  роздивлятися,
чи  не  світиться  десь  вогник.  Справді,  недалеко  від  села,
якраз  на  тому  місці,  де  рік  перед  сим  молодшому  бра-
тові  блимнуло  саме  щастя,  увидів  якусь  ватру.  Багач
швидко  зсунувся  з  тополі  й  —  просто  на  те  світло.  Ко-
ло  ватри  найшов  тих  же  трьох,  але  не  знав,  що  то  за
одні,  бо  молодший  брат  забув  йому  сказати.  Багач  по-
просив  грані,  а  вони  відповіли:
     —  Дамо  тобі,  чоловіче,  грані,  та  відгадай,  як  кожно-
го  з  нас  звати!
     Почав  багатий  брат  відгадувати,  ламати  собі  голову,
але  не  годен  був  назвати  імені  жодного  із  них.  А  троє
коло  ватри  дуже  добре  знали,  що  взяв  собі  на  гадку
багатий  чоловік:  хоче  допастися  скарбів,  аби  стати  ще
більшим  газдою.  Пам’ятали  й  те,  що  він  у  минулу  Но-
ворічну  ніч  пошкодував  дати  пару  вугликів  молодшому  бра-
тові.  Троє  коло  ватри  подумали,  подумали  і  сказали  так:
     —  Ну,  добре,  чоловіче,  простели  свою  гушо  та  діста-
неш  грані,  раз  дома  в  тебе  вигасло.
     Ненажерливий  багач  не  примусив  їх  довго  чекати-
раз-два  простелив  гуню,  і  йому  сипнули  десять  лопат
грані.  Багач  запхав  руки  у  рукави  гуні,  підняв  її  і  так
поніс  додому.
     Коли  дійшов  до  ганку,  грань  метнула  полум’я,  і  від
нього  зайнялася  стріха,  потому  вся  хижа,  далі  —  хлів,
а  там  і  все  майно.  За  якусь  годину  великий  газдисько
став  таким  нещасником,  яким  рік  назад  ходив  молод-
ший  брат.  Так  сам  багач  наївся  гарячої  грані!
     Але  молодший,  хоч  допався  великого  багатства,  не
буп  таким  жменяком,  взяв  погорілого  до  себе,  і  вони
жили  разом.  А  може,  й  нині  ще  живуть  —  того  ніхто
не  знає.  Одне  добре  знаємо,  що  Дощ,  Мороз  і  Вітер  —
досі  ходять  по  білому  світу  живі  та  здорові.