129. Василь Стус. Вот из дождей, тумана и печали..

Вот из дождей, тумана и печали,
Из забытья горчащей тьмы
Фигура первая явилась. И - другая,
А после третья. И сошлися мы
В межчасье, межпространстве. С нами
Ни неба, ни земли нет – ни-ни-ни.
Лишь поле круглое, будто труба пустая,
Без ковыля, без скорби, без стерни.
Да кое-где недвижно-мертво зори
Небес остылую волошат ртуть.
В светящемся затерянные море,
Они уж не живут, а только ждут,
Надеются на то, что оживляют
Мертвелые пустоты тех миров,
Любить которые им было начертанье
До склона дней своих спокон веков.
И мать моя вдруг тихо мне сказала:
Ты знал, сын мой, про горести мои?
Морщины эти на моем челе
Мои года и силу отобрали.
Невыносимо – время провожать!
Невыносимо – умирать живою,
Когда ты народился среди нас
И, материнскою согретый кровью,
Доперва стал живее всех живых,
Мы изменились, став мертвее мертвых.
Сподобленный такой высокой жертвы,
Не забывай, ведь то страшнейший грех –
Где корень рода, юные ростки
Желаний старых, выплески надежды.
Сдержи слезу, что обжигает вежды,
Жестокосердой доходя звезды.
Твоя душа, укрыта далиною,
Предсмертной дрожью задрожит из мглы,
Обдаст меня целебною водою,
Но опоздает. Только были мы
За краем света, за провалом сердца,
За омутом неверья прежних дней
Защебетал мой мир – и вдоль и вширь,
Да только сердце чуть не разорвется,
Колотится: пресветлую журбу,
Мерцающую тускло, обгорело,
Почуяло оно и что есть силы
Забилося в своем глухом гробу.
А что-то стригунком ко мне бежало
На славу черную и на ганьбу.
8.6.1972

З дощів, туману, забуття і туги,
із забуття терпкавої пітьми
постала перша постать. Потім — друга,
а потім третя. І зійшлися ми
в міжчассі і міжпросторі. Довкола
ні неба, ні землі — ані-ні-ні.
Немов порожня рура, кругле поле
без ковилу, без жалю, без стерні.
Лиш де-не-де незрушні мертві зорі
колошкають небес схололу ртуть.
Загублені у світовому морі,
вони вже не живуть, а тільки ждуть,
сподіються на те, щоб одживити
змертвілу порожнечу тих світів,
які заповідалися любити
до схилку літ своїх, до схилку днів.
Аж мати враз промовила до мене:
ти знав, мій сину, про мої жалі?
Ці зморшки, що орались на чолі,
найкращі літа відбирали в мене.
Нестерпно — припроваджувати час!
Нестерпно — обмиратися живою,
коли ти народився проміж нас
і материнською зогрітий кров’ю,
допіру став живіший од живих,
як вимінились ми, мертвіші мертвих.
Сподоблений найвищої пожертви,
не забувай, бо то найвищий гріх —
кореневища роду, чагарі
старих бажань, відслонення надії.
Тримай сльозу, що обпікає вії,
доходячи жорстокої зорі.
Твоя душа, окрита далиною,
тріпнеться передсмертно із імли,
обдасть мене цілющою водою,
таж тільки пізно. Ми лише були
за окрайсвітом, за проваллям серця,
за вирвами днедавніх спроневір
зажебонів мій світ — уздовж і вшир,
та тільки серце мало не урветься,
все калатає: пресвяту журбу
просинену, притьмаву, обгорілу
почуло невідь-звідки і надсилу
забилося у затіснім гробу.
А щось, немов лоша, до мене бігло
мені про чорну славу і ганьбу.
8.VI. 1972