Виктор Козырев. Отчей Земле
цемрадзю, што поўзень праглыне,
шчодрай беднасцю сваёю песці,
песці непрытомнага мяне!
Невядомай будзь і будзь вялікай,
да краёў у зрэнкі мне налі
і лясоў марозную нязвыкласць,
і ў прыціхлым інеі палі.
Я праходжу па залівах метак
сонечных, і падае сувой
лісця. Па зямных тваіх прыкметах
прышлым не адкрыеш воблік свой.
Дымам затуманіцца вадзіца,
птушкі апрануцца ў сінь і медзь.
Ведаю – тут трэба нарадзіцца,
каб тваю вялікасць зразумець!
***
Глиной желтой и водицей ржавой,
темной ночью, серым светом дня,
щедрой скудостью своею жалуй,
жалуй до беспамятства меня!
Неизвестной будь и будь великой,
до краев в зрачки мои налей
и лесов заснеженную дикость,
и морозный обморок полей.
По заливам солнечных отметин
прохожу, осыпанный листвой.
Взгляд чужой, наверно, не заметит
замкнутый и чистый облик твой.
Опереньем вспыхивают птицы,
и дымится водяная гладь…
Я-то знаю – нужно здесь родиться,
чтобы красоту твою понять!
Свидетельство о публикации №115070808042