124. Василь Стус. Как больно, когда родина чужая..

Как больно, когда родина чужая,
Сожженный рай, познавший скверну храм!
Хоть ты вернулся - не воротишь края:
В могиле он, где каменная тьма.
Как тяжело успеть и вновь уйти,
Скупым слезам всей воли не давая,
Ликуйте, лицемеры, богомазы,
Что край родной – обитель немоты.
Но я ведь есть! Есть боль моя в груди,
И есть слеза, что впронизь прожигает
Каменья стен, цветок там расцветает -
В три крика красок и безумства крик!
Обрушилась душа твоя вот тут,
Твоей груди не стало половины,
Ведь тают чары милой Батьковщины,
А сердце черный втягивает спрут.



Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.