123. Василь Стус. Пригрезился мне тихий сад...

Пригрезился мне тихий сад,
Роса, горчак по стежке.
Течет вода – три дня подряд,
И грядка как в мережках.
К окну припала ветвь – черна,
Набрякла и проволгла.
Жизнь прожила свою она
Не перейдя порога.
Укрылись яблони в себе,
Сморода сизью крыта,
А зелень веток голубеет,
Дождями перемыта.
И вечер крадется тайком,
Все бродит, бродит кругом.
И друга нет сейчас со мной,
И нет со мной подруги.
Но шепчет сад, как ворожей,
Что он тебе за друга,
Которого уж сколько дней
Тоска скрутила туго.



Мені наснився тихий сад,
роса, шпориш по стежці,
юшить вода — три дні підряд
по грядці, мов мережці.
До шиб припала чорна віть —
набрякла, одвологла.
Оце ж бо й є: життя прожить,
пильнуючи порога.
Сховались яблуні в собі,
порічки сиззю криті,
зелені віти — голубі,
дощами щедро вмиті.
Блукає вечір крадькома
надовкруги никає,
ні друга поблизу нема,
ні подруги немає.
Але ворожить тихий сад,
що він тобі за друга,
котрого кілька днів підряд
не попускає туга!