Запітніле вікно. Степ, і маки у нім майоріють.
Переривчастий стукіт колес.
Відпустити б думки кудись далі, та вони від висот в мене мліють.
Тому тут. Тому виють, як взимку старий заголожений пес.
Ось сиджу у пітьмі. Місце збоку в плацкартнім вагоні.
І нікого навпроти, і нікого, як завжди, нема.
Тільки руки мої. Чи мої? Та і ті не належать нікому.
І у скла відбитті тільки я, знову я і сама.
Щось шукаю. Де шлях мій отой, лиш один, на землі загубився?
Що ж нікуди ніяк я, нарешті, не можу прийти?
Чи, можливо, той кіт, нам відомий, колись все ж таки помилився?
Якщо йти куди-небудь, то можна прийти внікуди.
***
© Copyright: Васька Руденко, 2015
Свидетельство о публикации №115070106142
Свидетельство о публикации №115070106142
Рецензии