117. Василь Стус. Еще чуть-чуть и у Господних врат

Еще чуть-чуть – и у Господних врат
Душа уже вздохнуть свободней сможет.
И я свободен. Больше не тревожусь.
Нет ничего. Лишь сам себе я брат.
Кругом – земная стылая броня.
Я - магма магмы, голос боли боли.
Что нажил ты, свою искавши долю,
О волоконце векового пня?
Что ты добыл? Увяз по груди в грунт,
С семи небес упав вниз головою.
А что - и вправду небо над тобою –
Там, за грядами каменистых друз?
А свету – Бог прикажет вновь:  «родись!»
Из сердца тьмы, смурной утробы ночи?
Зажгутся солнца, будто волчьи очи
В день судный. Только – берегись!



Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола — вистигла земна товща.
Я — магма магми, голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча?
Що ти надбав? Увесь у грунт угруз,
з семи небес упав сторч головою.
А справді десь є небо над тобою —
за кучугурами камінних друз?
А світло — ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі?
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Але — стережись!