116. Василь Стус. Четыре ветра - полощут душу...

Из цикла "Трены Чернышевского"
III
Четыре ветра – полощут душу.
А в синей вазе – зеленый стебель.
В омуте злобы, мир-завирухи
Чернеет безум шатай-воды.
Подле колчана – метлы с хвостами.
Под кадыками – запах синели.
И небокрай вороноконий
Оделся тьмою, и в вопль, и в кровь.
Новогородцы, новогородцы!
Загородило кнутом дорогу.
А в синей вазе – весенний стебель.
Как белый бисер – холодный пот.
О белый свете, ногоголовый,
Опричь опричнин – куда податься?
Косматый озор вороноконий
Шагает берегом рыдай-реки.


Чотири вітри полощуть душу,
у синій вазі стеблина яра,
у вирві шалу, в світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану хвостаті мітли,
під борлаками, як запах бозу,
убрався обрій вороноконій
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новгородці, новогородці!
Загородила пуга дорогу.
У синій вазі стеблина яра.
Як білий бісер — холодний піт.
О білий світе сторчоголовий —
опріч опричнин — куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконій
йде берегами ридай-ріки.