Закрию очі – знову двадцять.
Ми не зустрілися тоді,
і ти – з обручкою на пальці,
яку не я тобі надів.
Хто нам і по яких лекалах
ось так окреслює шляхи,
раптовий дощ, кафе і каву,
тяжіння нашого штрихи?
А я вдивляюся у тишу
твоїх очей – моїх в’язниць –
і п’ю з тобою найсмачнішу
на світі каву таємниць.
Залишу дощ тобі на спогад.
Минаючи, не все мине...
Хай стане тепло лиш від того,
що пригадаєш ти мене.
Випадковiсть
© Copyright: Маслов Владимир, 2015
Свидетельство о публикации №115062609779
Свидетельство о публикации №115062609779
Рецензии