109. Василь Стус. Сердце пташкой немою стучит...

Сердце пташкой немою стучит,
Счастьем прошлым себя утешает.
Мать глаза себе все проглядит,
А как сын не придет – зарыдает.
Будут сыпать сухие снега,
И дожди будут ливнями литься,
Опечалится преданный враг,
Друг неверный развеселится,
Что еще одного нет ума,
Что ушел он на веки вечные,
По тебе лишь затужит зима,
По горькой беде человечьей.
Скоро смерть мне в поход протрубит,
Ну а жизни уж будет не надоть.
Мать глаза себе все проглядит,
А как сын не придет – станет плакать.


Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмурніють вірні вороги,
а зрадливі друзі — тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.