Може, ця осінь для того, щоб ти згадав
Ніжності нашої сонячні переливи…
Може, я зараз хочу, щоб ти впізнав
Сльози мої в промінні цієї зливи…
Знову тримаєш руки мої в руках…
Знов на вустах далеких завмер цілунок.
Зламані болем крила – страждає птах.
Знати б, навіщо знов мені цей дарунок.
Осінь… А в серці літо – як і колись –
Пам’яті неподоланий відголосок.
Долі, що з того часу навік сплелись,
Може востаннє, бути нас поруч просять.
Дивно. Тримаєш руки в своїх руках,
Серцем своїм торкаєшся мого серця…
Може, ще пам’ятаєш як чорний птах
В дві наші світлі долі безглуздо вдерся…
Як же тепер я можу від тебе йти?
Ми під дощем, як діти, без парасолі…
Подумки реставруєм старі мости,
Знов стаємо творцями своєї долі…
Може, ця осінь знає, що нам болить.
Може, тому містами крокує злива…
Я тебе так чекала, і ні на мить
Зараз не сумніваюсь, що я щаслива!
Може, ця осiнь для того, щоб ти згадав
© Copyright: Надя Артюх, 2015
Свидетельство о публикации №115061806507
Свидетельство о публикации №115061806507
Рецензии