Вартовий сторожовоi вежi

Десь межи книг, що на горищі,
У скрині десь, у тишині,
Пергамент відшукався древній,
Його приспали сонні дні.

В нім хтось писав ще бузиною,
Про двох, й фортецю, що стіною
З прадавніх пір нас боронила,
І захищала від навал,
І про горніста, що упав,
Коли стріла пробила груди,
Його ніхто вже не осудить,
Він був герой у тім бою.
Тепер ми разом у строю,
Я горн тримаю, ти позаду,
Чи може знаєш щось про зраду?
Про тих, що воду отруїли,
Бодай і дня вже не прожили!
Ти нас напоїш, коли спека?
До миру, скажу, що — далеко.
Ти поряд стій,
Бо буде бій,
Що розповів нам той сувій.

Либонь із сім соток літ тому,
Чи то фортецю, чи тюрму,
Два брати рідні будували,
Фортечні мури кам'яні,
Такі, щоб ворог і ві сні
Не зміг війти до їхні зали.

Рови були навколо вежі,
Круті, глибокі береги,
Щоб не було їм до снаги,
Ні так узять, а ні в пожежі.

Жили там рицарі хоробрі,
Стрільці, драгуни, ливарі,
Чорніше сажі ковалі,
І ґаздині ще дуже добрі.

Але, повишей всіх завжди
Стояв трубач, їх було троє,
Нікого більше в їхнім строю,
Їм низько кланялись жиди.

У пізній вечір й у світання
Трубач трубив: Ту-ру-ту-ту.
І чатувала самоту,
З списами варта, аж до раня.
 
Він, як годинник був для всіх,
І, як дозорець серед ночі,
Не сплющив й на хвилину очі,
Чи було літо, чи був сніг.

Хейнал* звучав тут вже раніше,
Та місто звикло до своїх,
Бо берегли від бід усіх,
З своїм дозорм спокійніше.

Ту-ру-ту-ту, ту-ру-ту-ту,
Знов відчиняються ворота,
І жебраки встають з під плота,
Йдучи туманом в пустоту.

Відзначив рашкуль* на стіні,
Що день почався божий знову,
Хтось на забій веде корову,
Планти* дрімають в тихім сні.

Вже йдуть торговки у очіпках,
Не хитрий крам на полотні,
Хліби й рогальки на столі,
Пшениця в перемішку з житом.

Раніше досвіта та ввечір,
Трубив горніст годину всім,
Та сповіщав він звуком цим,
То день, чи ніч, і що до речі.

То був ще день, ніхто не бачив,
Прийшли татари попід ліс,
Нечистий мов би їх приніс,
Ні звідки взялися неначе.

Зробили засідку таємну,
У чагарях, за бугорком,
І підійшли дрібним гуськом,
Ще мить і було б все даремно.

Та враз горніст трубити став,
Тривога! Людоньки, тривога!
До брами, зброї і до Бога!
Та похитнувся і упав.

Він на коліно похилився,
Стріла у груди геть зайшла,
То була перша лиш стріла,
Та мур фортечний зачинився.

Трубу підняли інші люди,
І місто Краків не здали.
Тоді без міри полягли,
Лежали вбиті скрізь, усюди.

Із Хейналіци щогодини
Горніст трубить: Ту-ру-ту-ту,
Щоб зупинивши суєту,
Героїв ми згадали нині.