Дiти Сонця
загляне у віконце,
Зігріє душу,
Прожене з очей
туман печалі,
А Сонечко
веде нас далі,далі,
В ліси,луги
із дзюркотливими
струмками,
А Сонце,
як ласкаві руки
мами,
Плекає скромні первоцвіти,
що здаються
Яскравіші троянд,
Які розквітнуть потім,
вже в літньому теплі,
у певності на спокій.
А первоцвіти,
Перші Сонечкові дітки,
Відважно йдуть на ризик
Снігів останніх і морозщів,
Йдуть
на поклик волі.
Маленькі,та відважні
діти Сонця
Пробуджують в нас
сподівання долі,
І розкривають очі,
як віконця,
до кращого...
Чи тільки ж -
до весни,
уже розкішної?
Іще вони щось будять
У серці нашому...
Тому й шукають люди
Ці паростки надій,
Дарують любим,
Коханим,друзям,
І собі несуть додому,
Скидаючи зимову сіру втому,
Вдивляються у тихі очі квітів,
Щоб серцем слухать
той пароль надії:
Весна іде,
ще сонце нас зігріє,
Сади розквітнуть,
защебечуть пташки,
І хоч поки ще
холодно і важко
Та ми пережили
зиму.
Переживемо,
Дасть Бог,
і лихоліття?!
Нестатки,зради і розчарування...
Ще оживе народ?
І розцвіте кохання?
Іще життю ми будмо радіти?
Спасибі за надію,
Сонця діти.
Свидетельство о публикации №115061207492