я знаю життя...

спливають останні моменти життя, де губився в хмільних місяцях,
де уривками з книг ми жили пізнаваючи щастя хіба що на дотик,
і десь там, по колишніх наших місцях і на наших стільцях,
вже інші сидять, вбираючи день новий як наркотик.

ми виросли з тих поколінь що касети мотали на олівці,
і дитинство ціле готувало кожного з нас до щоденно-програмного бою.
змінилося все, все стало іншим давно, і в кінці,
варто зізнатись, що коли за двадцять, то важко лишатись собою.

а потім читаєш вірші свої й думаєш: «з ким це було?»
де той хто писав їх? коли він помер і хто там зостався?
лишився лиш той, хто продав свободу думок за бабло,
лишився лиш той, хто не витримав світу цього і здався.

та ні… що б не дохло там з часом, куди б не котились роки,
і клітки б які не тримали мене у полоні, я не вмираю!
допоки пам’ять не вмре як сплітались дві наші руки,
доти із пекла земного, творю я малий острів раю!

і скільки б не випало часу нам на примарне «разом»,
і скільки чужих ще буде котрих доведеться послати,
життя це намисто моментів, життя – це любов!
розірви мене зараз, аніж згодом, я проросту у цитати.

епоха великих депресій - і боязнь не встигнути все,
і замість того щоб жити, частіше питаються дозволу в інших.
а життя, як від чернівців до хмельницька – розбите шосе,
то рівне, то ями, від менших до більших.

змінились обличчя, смаки - не змінилося тільки життя,
і у метаморфозах своїх воно будувало довершеність,
ми виросли з книг, де зносилися тисячі «я»,
я знаю, життя – це намисто моментів, а не смертельна приреченість!