Полонянка за мотивами н. гайдамаки

                Володар лютий та жорстокий
                Був завойовником лихим.
                Він відбирав бажаний спокій
                Країн сусідніх та хотів
                Завойювати світ безмежний
                Щоб полонить, і грабувать,
                Бо на колінах всім належить
                Перед Володарем стоять.

                Володар мав дітей багато,
                Всі – дочки і єдиний син.
                Він у Володаря,  мов свято,
                Був у душі його жорсткій.
                Мов квітку пестили дитину,
                За няньку вірний воїн був.
                Синку в суворій цій родині
                За пустощі не драли чуб.

                А хлопчик жвавий, милий – дзига,
                Усюди бігати встигав,
                Не  знав докорів, бійки, лиха.
                Ріс, задля радощі й забав.
                Частіше забігав до кухні,
                (Солодке дуже полюбляв).
                Підбив окропу цілий кухоль
                І весь окріп на спину впав.

                Від болю він свідомість виратив
                Зібрались хутко лікарі.
                Велів двох повести на страту
                Володар, готувать палі,
                Бо недогледів нянька-воїн
                Дитину бідну, що вмирає,
                Та дівчину, що несла окріп,
                Смерть та тортури дожидають.

                Служниця, що була не винна,
                Благала милості в сльозах:
                «О, не карай! Твоя дитина
                Здорова буде знову, знай!
                Є жінка серед полонених,
                Що може добре лікувать,
                Вона і вилікує спину.
                Пообіцяй не покарать!»

                Лихар Володар міряв кроки...
                Народ вастійський дуже мужній,
                Завзятий, впертий. Довгі роки
                І непідкупний, і потужний.
                Дань не платив та не здавався,
                За волю бився до кінця.
                Тепер полон та вічне рабство –
                Вастійцям не піднять лиця.

                «Хай знахарка лікує сина
                Володаря семи країн.
                Бо спадкоємець він єдиний!
                Ту бранку я б нагородив!»
                В покої полонянку ввели
                Спокійну, горду – лікувать.
                Очей не відвела зелених.
                «Служницю зараз закувать!

                А ти, Міркан, хоч воїн вірний,
                Безмірно завинив мені!
                Ти будеш  всю ніч коло сина,
                Ти мусиш  слухать стогін, крик.
                Молись! Як буде син мій жити,
                Я подарую смерть легку.
                Тут лікарі зі всього світу
                Мені й надії не дають.

                А ти, чужинко, тут до ранку
                Дитину винна лікувать,
                Як допоможеш – волю, бранко,
                Я обіцяю тобі дать!»
                «Та я не можу обіцяти...»
                «Лікуй і будеш далі жити!»
                «А як помре ти кликнеш ката?
                Не можеш іншого робити...
               


                2

                Пішов Володар. Заходилась
                Іана хлопця рятувать –
                Всю ніч до ранку не спинилась
                І чарувать, і примовлять.
                «Загойтесь опіки, закрийтесь!
                Вкривайся шкірою спина!
                У нори хворі всі зарийтесь!
                Хай виросте міцна стіна

                Між хлопцем й лютістю лихою,
                Хай в його серці доброта
                Розквітне квіткою-красою
                Та все життя його трима!
                Хай згине клята пропасниця,
                Хай жар в пустелю відлетить,
                Бо моє слово – тверда криця!
                Хворобу можу я згубить!
               
                Видужуй милая дитино!
                Нема вже опіків та болю,
                Тягнись до тями без упину...
                Я поміняю тобі долю.
                Не будеш ти, як батько, лютий,
                А будеш цінувать життя.
                Тобі ніколи не забути
                Мої слова до забуття,

                Та до останьої хвилини,
                Коли відійдеш в інший світ.
                Не забувай мене, дитино!
                Хай буде добрим, довгим вік!»
                І ось отямилась дитина,
                Із ліжка з посмішкою встала.
                Володар скрикнув: «Сину, милий!»
                Іана сина врятувала!

                «Послухай,  полонянко вперта!
                Ти будеш сита та багата!
                Лікуй  моїх воЇв від смерті.
                А волю нащо тобі мати?»
                «Що можеш знати ти про волю?
                Ти, завжди вільний та могутній!
                Той знає, кого злая доля
                В полоні закувала в пути.

                Солодка воля, найдорожча –
                Ти  повернути обіцяв.
                Полон, неволя знай найтяжча-
                Не забувай! Собі затям -
                Ти сильний, та не всемогутній,
                Над нами  вища сила є,
                Як настає час чорний, скрутний
                До неба кожний прощу шле.

                Та я й в полоні буду вільна,
                Бо воля – якість у душі.
                Я лікувать воїв не схильна!
                Ти мені вирок свій скажи.»
                «Зухвала дуже ти, рабинє,
                Лиш смерть приборкає тебе,
                А можеш бути майже вільна...
                Ти чуєш рішення моє?»

                «Піду на смерть і буду вільна
                Від тебе, та запам’ятай –
                Я лікувала сину спину,
                Та не забула душу. Знай!
                Не буде син, як ти, безжальний,
                Жорстокий, злий, як лютий звір.
                Зігріла  серце я не марно.
                Син буде людяний – повір!

                Це моя помста за країну,
                За рідну Вастію мою.
                Душа моя до неї лине
                І я до неї повернусь...

                3

                Вже виріс спадкоємець трону,
                Та час від часу у ві сні
                Рабиню бачить він – Іону,
                Та чує знов слова її.
                Вони на конях в степ летять,
                Та так, що не здогоне вітер,
                У Вастію дітей стрічать,
                Які несуть матусі квіти.


                Чи в небі птахом білокрилим,
                Чи рибой срібною у хвилях,
                Чи хмаркою із вітром лине –
                Такі сни бачить милі, світлі
                Помер Володар – син на троні
                Могутній, владний та не злий.
                Карає грішних не до крові,
                Хоч на шляху його не стій.
                Опікує свою державу
                Володар молодий та дужий,
                І віддають хвалу і славу
                Йому за серце не байдуже.


                О, сила слова загадкова,
                Твої можливості безмежні,
                Слова то ніжні, то суворі,
                Спокійні, чи без меж бентежні.
                Та виміряти неможливо
                Цю силу! Хто за це візьметься?
                Хай з нею будуть всі щасливі,
                Хай з нею все лихе минеться.