Мій рідний Київ запалив вогні
І загадково загляда у вічі.
Стою і бачу, ніби уві сні:
Дні, місяці, віки, чиїсь обличчя…
Напівпрозора і хитка вуаль
Лягла на місто. Огорнула тіні.
Сто сот віків розбиті, мов кришталь,
Заплутались у часу павутинні.
Що тут було? І лиш легенький дзвін…
Кому ці береги, ця ніч над містом?
Відлуння часу з перлами годин
Осипалось рубіновим намистом.
Нема чого просити каяття
У вічності, що огорнула небо.
Кришталь надій, кераміка буття…
Тут плине колом круговерть життя
І їй немає діла щодо тебе.
Ми ходимо по крихтах кришталю
І ріжемо, і ранимось до болю.
Мій Києве, я так тебе люблю!
Бо я оцим пов’язана з тобою.
Епохи, покоління і віки –
То срібний пил, то ці твої тумани,
Що лиш легеньким помахом руки
Змахнеш – і все. І нас уже не стане…
КИIВ
© Copyright: Диана Майская 2, 2015
Свидетельство о публикации №115053110100
Свидетельство о публикации №115053110100
Рецензии