Я приехал в село через семь лет, а может... укр

Я приїхав в село, через сім, або й більше вже років. Коли був тут востаннє? Востаннє коли?- вже забув!
По стежині іду, десь подівся мій спокій, а у пам’яті кадри – малого дитинства –кіно.

Біля річки блукав у високих лісах очерету, з цього мосту стрибав, а тут – раків ловив, жабенят.
Не забути всього цього, мабуть, до самого віку, і про те, як із лісу в’язанки носив дровенят.

До далекого лісу з бабусею разом ходили: хворостиння збирали, і ягоди, й липу, й гриби.
І, йдучи вже назад, дітвору, чим могли, пригощали, а назавтра світанком, бабуся пекла пироги.

На городі саджали картоплю, квасолю, капусту. І баштан був маленький, а як же! – щоб дині свої!
Хай вони невеличкі, та все ж, вони нам смакували, і також на баштані звичайні росли кавуни.

Коли трохи підріс, то з сім’єю – від сонця й до сонця –ми старанно пололи колгоспні рядки буряків. Батько наш працював комбайнером, або трактористом. Він хорошим був майстром, казали, що руки його – золоті!

Допоміг нам колгосп збудувати вже хату велику, адже братики й сестри росли ще у нашій сім’ї. І дідусь із бабусею мал – малечі на втіху, тоді мама і тато красиві були й молоді…

Промайнули літа… Закінчилось навчання у школі. Відслужив «у танкістах» -механіку добре ж бо знав.
До столичного ВУЗу вступив і одержав диплома. Працював на заводі, та вже, якось там, і зоставсь.

До батьків приїздив я по декілька раз на півроку. Щоб город засадити, а потім зібрать урожай. І, звичайно, на храм, на Різдво, і до Нового року, бо любов’ю і ласкою кликав до себе мій край.

А батьки все садили: картоплю, капусту, квасолю,  огірки, помідори,.. матіоли, майори і мак.
Гарбузи розростались, на заздрість колгоспному полю. З шкідниками боровся із неба маленький літак.

Мої роки лелеками в вирій летіли, летіли… Посивілі дідусь і бабуся у Вічність пішли водночас.
Не збагну, як то сталось, що мама й татусь постаріли, і тихесенько-тихо, під осінь, покинули нас.

Як я плакав тоді! Бо здавалось – впаде зараз небо, почорніла трава, сонце світить не так, як завжди.
Говорив старший брат: - Тобі плакать не треба, подивися – над нами висо’ко летять голуби.

То їх душі святі – наші мама і тато. Не журись так за ними, вони вже – в раю. Пом’янем за столом добрим словом, і разом, прочитаєм молитву за нашу велику рідню…

А тепер уже й сам посивів. Та чекає мене наша хата. Там дідусь і бабуся, і тато, і мама – живі!
І, з останніх вже сил, росте груша крислата, і з далекого краю, летять щовесни журавлі.

Ще зерігся, надиво, старий наш колодязь, де з глибого дна діставали ми воду живу. За холодну й солодку, з відбитками щедрого сонця, говорили «спасибі», у дзьобі з цебром, «журавлю»…

Я приїхав в село… Я приїхав – додому! Десь - у просторі - в’ються стежини-дороги мої.
Тут я виріс і вийшов із рідного двору. І сюди приїздити я буду – допоки живий…

Травень, 2015р.