83. Василь Стус. Склонившись над костром воспомина

Склонившись над костром воспоминаний,
в глухой и нескончаемой  разлуке,
где на небе ни звёзд и ни луны,
где даже ветер не повеет, грею
окоченелые ладони, жду
рассвета долгого. Страшусь,
перебирая жизнь свою, как чётки,
как бы не впасть в отчаянье
и не поддаться смертному унынью.
Сижу, поклавши локти на колена,
помешивая тухнущие угли,
что буркают, и рдеют, и дрожат,
воображенью неподвластны. Белый свет,
иль ты приснился мне глухою ночью,
иль про тебя я память приберёг
моих далёких предков? Иль изгнанье –
так безнадёжно долгое, больное –
тебя создало из души моей,
ища защиты от зимы студёной?


Схилившись до багаття давніх спогадів,
на цій безмежній виглухлій розлуці,
де ані зір, ні місяця нема,
де навіть вітер не подме, я грію
пограбілі долоні, виглядаю
геть забарного досвітку. Дивлюсь,
перебираючи життєві чотки,
аби не провалитися у розпач
і не піддатись смертній самоті.
Сиджу, поклавши лікті на коліна,
поштурхуючи вугілля пригасле,
що бурхає, і блищить, й тремтить,
уяві непідвладне. Білий світе,
чи ти мені наснився ночі глупої,
чи я про тебе пам’ять приберіг
моїх далеких предків? Чи самотність —
така безмежно довга і жалка —
тебе створила із душі моєї,
стараючись про зими холоднеч?