Дощ

 Почався дощ…небо знову плакало, вже котре за цей тиждень. Маленькими дрібними слізьми окропило втомлену вулицю, на котрій сьогодні побувало з десятки машин і ще стільки ж пішоходів.  Метушня, шум та гам  і тільки дощ зміг вгамувати  цей вир подій. Як тільки небо пустило свою першу сльозинку, рух на вулиці  значно послабшав.  Де-не-де виднілися кілька парасоль, та все ж з дощем пейзаж значно змінився.
   З кожною хвилиною - стихія не те, що вщухала а максимально набирала та прискорювала свій темп. Від  дрібних капель, котрі ніжно змочували землю, до більш масивних що гулко стукали по шибкам, і здавалося, що на дворі панує перестрілка двох ворожих сторін.  Я підійшла до вікна та відкрила його навстіж, від чого моє обличчя обдало свіжим бризом. В повітрі пахло  мокрою травою та ще чимось. Вам, повинен бути знайомий цей запах. Він з’являється тільки тоді, коли після спекотного дня , природа таки зжалиться і пошле з неба порятунок. Це був запах, осілої  та промоклої пилюки , так пахла втомлена земля… земля, котра нарешті отримала свій заслужений відпочинок. Бо за цілий день пекельної спеки та удушливого тепла, вона таки заслуговувала на нього.  Дощ не вщухав, ба навпаки : декілька темних та кучерявих хмар зібралося кучками в одному місці і з них поливом спадали краплі. Небо, не те що плакало – воно ревіло. Ревіло так, наче сьогодні воно втратило близького друга або останню надію… Я простягнула руку, повернувши їх долонями до неба, щоб краплі  могли утворювати в них маленькі озерця.  Дощ був теплим,  і було приємно відчувати його сльози на своїй шкірі. Вода стікала донизу, перетинаючи майже всю долоню та завершала свої мандри на кінчиках пальців.  Де знову приймала облік крапель , вони на мить затримувалися на моїй руці, і я ще мала можливість відчувати їх приємне тепло, та потім відпускали мене зі своїх обіймів і летіли вниз. В кожній з них відблискував навколишній світ та ще щось… щось, на що спочатку ніхто б не звернув увагу. В них блистіло світло, маленькі дрібні частинки небесного світла, котрі зачаровували око своєю безмежною та величавою красою.           Настільки приємне тепло розливалося по всьому тілі, що щось в середині   мене прагнуло відчути дощ сповна, відчувати краплі на кожній частині свого тіла. Напевно, моя внутрішня творча натура тихим та ніжним голосом вмовляла мене, покинути свої справи і вийти з бетонної коробки, щоб добряче посмакувати сьогоднішньої подією.  Хотілося підкласти обличчя краплям, підняти голову до неба  і відчувати, як дрібні струмочки стікають від чола до самих куточків губ. Як кожна крапля змочує мої вії, омиваю кожну цятку ластовиння та просочується крізь одяг, де обдає мою шкіру приємною вологою.
  Закривши вікно, я повернулася щоб взяти зі столу маленький і компактний плеєр  з навушниками.  Було прийнято рішення: пройтися  і на повну відчути цей небесний плач на собі.  Я вийшла і відразу моє тіло огорнула приємна прохолода, котра наче остуджувала не тільки моє тіло, але також і мої думки. З кожним кроком в мою душу прокрадався спокій. Було так приємно і тихо.  Дивовижно, наскільки світ міняється, коли навколо немає нікого. Якби ще не де-не-де шум машин та скрип шин, то цю тишу можна назвати – ідеальною.  Я йшла навіть сама не знаючи  куди та все ж ноги впевнено прокладали маршрут. В вухах лунав Brayn Adams  зі своїм хітом “Here I’am” і солодким медом обливалося моє стурбоване серце. Спокій… який неймовірний спокій – вносив в мою душу цей літній дощ. Краплі окроплювали руки, голову і вже майже за хвилину – моє волосся було таке, наче я щойно прийняла гарячий душ.  Вулиця була вже майже просочена небесними слізьми.  В маленьких калюжах відблискували ввімкнені ліхтарі і все навкруги таємниче зачаровувало моє нутро. Цікаво, чи хтось деколи відчував те саме, що я зараз? Цю неймовірну радість та насолоду.
    Це був звичайний дощ, котрий вніс в моє життя незвичайну радість. Я була щасливою, наче маленька дитина під Великодні свята.  Ніколи ще не відчувала себе настільки легко і піднесено. Здається, зараз в цьому світі не було нікого, окрім мене.  Хтось, назвав би це – самотністю… бо, не кожна людина : - маючи здоровий глузд і декілька приятелів – вийде в ночі на прогулянку під дощем.  Та, я відчувала себе зовсім не самотньою. Скоріше навпаки, в мене було все, що мені потрібно… я відчувала себе наповненою до самих кінчиків пальців. Мене переповнювало почуття волі…почуття, котре окриляло і хотілося здійнятися в небо. Або ж пробігтися по калюжам, ступаючи в кожну з них і наче, маленька дитина радіти, тому що маєш можливість – це робити.  Кожна частинка моєї душі відчувала цю нічим незрівняну  легкість. Все в світі здавалося неважливим та скороминучим. У мене була вічність в одній миті,  у мене була я і ще дивне відчуття любові.  Мене не турбували жодні думки… жодні кляті меланхолічні думки, котрі призвичаїлися гризти кожного вечора мою свідомість. Не було відчуття самотності… воно раптово зникло, як зникають під ранок зорі. Одна за одною, одна за одною….  Я відпускала, кожну погано думку і з кожним разом, мої легені наповнювалися повітрям і здавалося, що стало легше дихати. Вісімдесят вісім тон впало з моїх плеч, вісімдесят вісім клятих нацькованих на мене думок, котрі, наче злі пси часто оточували мою хитку натуру.  Було легко і приємно… було достатньо музики, доброї книги і дощу. Все, що прагнула моя душа, щоб відчути себе в зоні комфорту та  щастя. Цього було максимально достатньо… три речі, котрі я любила. Три речі, котрі вносили в мій світ яскраві фарби. 
  Я любила їх навіть більше ніж людей.   « Помарки інтроверта!», - крикнув би хтось у відповідь, почувши такі слова. Та ні... я не була закритим інтровертом, я не була  далеким і одиноким кораблем в морі. В мне  як і у всіх, були друзі. Були люди, котрі кожного дня питаються, як мої справи і чи  добре я виспалася. Ні, я не була закритою… дивною – ТАК! Але зовсім не закритою. Просто, такі дріб’язкові речі, як прогулянки під дощем – приносили вдвічі більшу насолоду, аніж спілкування з людьми. Одяг вже зовсім прилипав до тіла і де-не-де траплялися автівки, котрі трохи призупинялися біля мене і водії зі здивованими обличчями видивлялися через вікна… так картина трохи дивна. Не кожного дня побачиш юну дівчинку, котра під страшезну зливу вийшла в одних кедах , джинсових шортах та легкій маєчці – гуляти. Та мені було всерівно!  Зараз у моєму світі не існувало людей. В ньому була тільки я і краплі  дощу, котрі омивали не тільки моє тіло  але й душу.  Стираючи з неї накип суспільства та весь бруд людського світу, як стираються з вікон та вулиць останні залишки обідньої спеки.
   Було дуже спокійно та приємно… як мало людей оглядаються довкола. Як мало людей цінують, те що їх оточує. Адже, щастя можливо знайти навіть, в таких простих речах, як : літній дощ, серпневий зорепад, захід сонця або шум моря, що вночі атакує скелясті береги.  Як мало тих, хто бачить красу в буденному.  Адже, ми народилися в найпрекраснішому на  світі місці… Та така вже в нас натура : забудовуємо міста, вирубуємо ліси і нищимо довкола всі признаки живого.  Максимально механізуючи та індустріально руйнуючи свій скарб – природу…
  Сьогодні йшов дощ… сьогодні я зрозуміла одну важливу річ: Радість – в простих речах. Щастя – можна здобути будь де, лиш треба захотіти і добряче оглянутися довкола. Сьогодні йшов дощ…. Сьогодні плакало небо… і саме сьогодні я відчула себе щасливою в цьому клятому але до біса гарному світі.