76. Василь Стус. На Лысой горе 2

На Лысой горе догорает последний костер,
Осенние листья на Лысой горе догорают,
А я позабыл, где та Лыса гора, и не знаю:
На Лысой горе меня помнят еще?
Пора вечеров, пора тонкогорлых разлук,
И я не пойму, я не знаю, не знаю, не знаю –
Я все еще жив? или умер? живьем помираю?
Уж все отцвело, отзвенело, отпело вокруг.
И ты – словно птица – по-над бедою летишь,
Над нашей, над общей, по-над мировою бедою.
Прости. Я  не буду. То вырвалось просто невольно…
О, знала б ты только,  о как до сих пор ты болишь…
Как все еще пахнут печалью ладони твои
И губы – до горечи солоны – все еще пахнут,
И тень твоя, тень пролетает испуганной птахой,
И глухо, соленые, кровью в аортах, гремят соловьи.


На Лисій горі догоряє багаття нічне
і листя осіннє на Лисій горі догоряє.
А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!
І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,
бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.
І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш,
над нашим, над спільним, понад
світовим безголів’ям
Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось знечів’я…
Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…
І досі ще пахнуть журливі долоні твої,
і губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,
І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,
і глухо, як кров ув аортах,
солоні гримлять солов’ї.