Менi старий мольфар казав

Мені старий мольфар казав, що це було багато років тому - чи то сто, чи то двісті,
Ми зустрілися лише удвох на зеленій галявині.
Я ніколи не сумнівалася у його насназі і хисті,
Незважаючи на усі моменти й обставини.
Ми були повноцінними й жвавими,
Напиваючись сонцем і зеленою кавою,
Ходили на пагорби, ставили там намети.
Років сто пройшло або двісті,
І сьогодні старий мольфар запитав:"Чи ти впевнена, де ти?"
А я й досі не знаю, що йому відповісти.
Я під небом розташовувала будуари,
Він мав довге волосся, й я робила йому гребінці із туї.
Він, насправді, і сам був справжнім мольфаром,
Хоч і стверджував, що на мольфара не претендує.
Він умів говорити з тваринами, він умів говорити з деревами,
Він умів говорити із морем й домовлятися із його хвилями,
Він варив чудодійсні мазі й лікував усіх власними кремами,
Він умів малювати веселку і робити слабких усесильними.

-Він не знає про твої легенди, - це зі слів старого мольфара,-
Він не знає, що ви зустрілися і удвох розмовляєте з зорями,
Він і зараз незмінно чекає, що прийде і до нього кара.
Та хоча б і за те, що він вміє говорити з тваринами й морем,
І тобою, не знаючи здібностей, тобою, швидкою, мов блискавка.
І немає іншого принципу - він ніколи не жив по-іншому,
Він лише тобі дозволяє хоч на трохи до нього наблизитись,
І ти ці свої повноваження намагайся не перевищити.
Під закінчення нашої бесіди, з відчуттям ейфорії і зрілості,
Я пішла собі мовчки поліссями, не ховаючись більше від зливи.
Відчуття, що нарешті побачились, відчуття, що нарешті ми стрілися -
Це єдине, що у сьогоденні є і буде насправді важливим.