Платон Воронько Когда он упал за рекою

Когда он упал за рекою-
В той зале надтреснул карниз,
Фарфоровой люстры осколки
Летели, как льдиночки вниз.
В том здании светлом и новом
Для лётчиков школа была,
Там девушка чай на подносе
К столу поднести не смогла.
Давно же, как всё это было,
Когда наступила война.
Всё те же река и светило,
Лугов заливных пелена.
Ни ямы нет, нет и могилы,
Простор травяной, ширь нема.
Две стелы, и в память вторгались
Святые на них имена.
Берёза застыла в печали,
Меж стел сединою цвела.
Узнал её... та, что в той зале
Дойти до стола не смогла.


Коли він упав на на заріччі -
У залі надтріснув карниз,
Із люстри фарфорові свічі
Летіли крижинками вниз.
У давнім колонном палаці,
Де школа пілотів була,
Дівчина, із чаєм у таці,
До столу дійти не могла.
Це сталось в далекому році,
Коли почалася війна.
Та ж річка. На другому боці
Лугів залівних пелена.
Ні ями нема, ні могили -
Німа широчінь трав,яна.
А при палаці - дві брили,
Крилаті на них імена.
Струнка бабусина в печалі
Між брил сивиною цвіла,
Пізнав її...Та, що у залі
До столу дійти не могла.