***

Чомусь твоє лице мене бентежить,
Сором*язливо  опускаю очі,
Ти не дізнаєшся уже ніколи,
Що у вві сні являєшся щоночі.
Ти не дізнаєшся, що я тебе любила,
Уста тобі не скажуть ані слова,
Що серце після тебе я убила,
І що колись була на все готова…
Ти не дізнаєшся, як плакала я тихо
І кожну ніч молилася я Богу,
Щоби забрав оце кохання-лихо,
Щоб іншою повів мене дорогой…
Пробач, я відштовхну тебе найдалі –
Та краще ти мене ненавидіти будеш,
Аніж я розіб*ю твоє, ще чисте серце,
І ти себе в житті потім загубиш…
Ти зрозумієш все колись, та трохи згодом,
А зараз ненависть забути біль поможе…
О, як мені нестерпно бачить твої муки!
А кажуть: «Все кохання переможе!»…
Хай залікує час душевні рани,
Ти зовсім скоро знову зможеш покохати,
Та не дізнаєшся ніколи правди,
Заради тебе, в очі зможу я збрехати,
А відвернувшись, назавжди тебе покину,
І не побачиш на очах болючі сльози…
Я сам на сам залишусь з тою правдой,
Тобі не треба знать життєві грози…