68. Василь Стус. Как будто стрелы, пущены в безлет

Как будто стрелы, пущены в безлетье,
Позатерялись между двух концов,
Влекомые не силой натяженья,
А памятью о некогда былом,
Скользят по-над землею, распластавшись,
Не радуясь ни миру, ни себе,
Как в зеркалах, с опаской отражаясь
В озерной и колодезной воде.
Так души наши, живы еле-еле,
Срываются в осенний перелет,
Себя увидя у судьбы в прицеле,
Почуяв: роковой взведен курок.
Дорогой, полною падений долгих
Под силою земного тяготенья,
Проносятся с утра до ночи темной,
Крыло дрожит от холода сомнений.
По обе стороны – чужая чужина.
Под каждым под крылом – чужа-чужбина.
Уходит вдаль все дальше Украина –
Обманутая сонная страна.
Смотрю, смотрю – почти до слепоты:
Где ты? ужель ни племени, ни роду?
За сини за моря лети по воду –
Живой ли, мертвой – не найти воды .


Неначе стріли, випущені в безліт,
згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тятив,
а спогадом про образи почезлі,
летять понад землею долілиць,
ані собі, ні світові не раді,
і лячно задивляються в свічаддя
людських озер, колодязів, криниць.
Так душі наші: майже неживі
пустилися в осінні перелети,
коли відчули: найдорожчі мети
на нашій окошились голові.
В дорозі довгих самопроминань
під знадою земного притягання
проносяться від ранку до смеркання.
Крило торкає холодок вагань.
Обабіч — чужаниця-чужина.
Під кожним під крилом — чужа чужина.
І даленіє дальня Україна —
ошукана, оспала, навісна.
Дивлюсь — і мало очі не пірву:
невже тобі — ні племені, ні роду,
за сині за моря лети по воду
однаково — чи мертву чи живу.