67. Василь Стус. Во сне явились мне мои коханы...

Во сне явились мне мои коханы,
И каждая – чужая, не моя,
И каждая, точно воды струя,
Подтачивала моей веры камень,
И каждая, как в свадебном уборе,
Несла в руках из роз букет печальный –
Как радость, пышных и, как боль, блестящих,
Боль тем сильней манит, чем больше боль.
Всем скопом заявились они в гости,
А у хозяина глаза от них на лоб,
Не ожидал он в гости таких толп –
Весь побледнел и сник, простоволосый.
О нет, тут неспроста такой парад,
Как на поминки. Впору приуныть.
Всё думал я: какую розу надо -
Червонную иль черную дарить,
Чтоб угадать. И словно сто смертей
Меня под руки взяло и сдавило
Между собой. То на рассвете было,
Едва касался сон моих очей.


Наснилися мені мої кохані,
і кожна з них чужа і не моя,
і кожна, мов холодна течія,
моєї віри підмиває камінь,
і кожна з них, убрана до весіль,
несе в руках сумний букет трояндний —
рясний, як радість, ярий, наче біль,
що чим нестерпніший, то більш принадний.
Гуртом рушаємо до когось в гості,
а тому очі круглить переляк,
не сподівався він стількох друзяк —
стоїть блідий, сумний, простоволосий.
0 ні, не надарма оцей парад,
мов поховальний хід. І я сумую,
не знаючи, котру з своїх троянд —
червону ачи чорну подарую,
аби не сприкрити. Здається, сто смертей
взяло мене під руки і згубило
межи собою. Ще допіру дніло,
1 ледь торкався сон моїх очей.
22.1.1972