гадаеш звикаемо?..

…я розповідаю тобі про нас, але ти не чуєш… або ж не хочеш чути?
ти просто байдужа, як інші люди, без почуття, спокійна, але із розбіжностями думок
не впускаєш Мрію… тобі ввижається божевільним навіть час… він – примара!..
здається, ти соромишся мене?.. чи-то себе?.. і не розумієш нічого з тих слів,
якими володіють вуста Розуму, яких жадає Тиша…
у присмерку кінцевої подорожі, до зупинки непорозуміння і болю, лиш крок…
на чорному тілі прірви – світло Віри в Любов, у долю про… а згодом нічого,
нічого із того, щоб іще раз дало надію, і тому залишається тінь по між нас…
думки-велетні, мов безсилі дерева, не втихомирюють душу мріями, не заспокоюють…
плигаючи між зірок – серце, що зірвалося в стогін, і хоче летіти прямісінько у розчинене
для подорожі Небо, що зливається з денним світлом Світу!
…той же неспокій мучить думками душу, доходить до краю у лабіринтах пам’яті,
ті ж самі схлипи тиші хвилюють снами ніч… вона, спиняє дихання світла, і топить погляд
у мигтінні тканого неба зірками, де чиїсь тіні не обзиваючись, обіймаючи безкрай 
напівпрозорі, і голодні на пристрасть серця, що крається почуттями –
вчувається невідомість, що чекає на нас, не відрізняючи сум од журби, Віри од Щастя
ми, падаємо у прірву Небуття, в обійми (вигаданої) Вічності!..