У цьому полi, синьому, як льон...

                Пам'ятi Василя Стуса

Чому такі вони сині, наші поля? І звідки вона, ота синь, береться? То льон покрапав синькою, то цикорій блакитнооко проглянув, а онде васильки, Васильки, Василечки…
Василечку! Сину мій! Як молодим ходив ти, було,тими полями синіми, стежками небеснокольоровими! А тепер поля твої – Колима, і ні льону тобі, ні цикорію нема.  Сорок сім судилося тобі, сорок сім. Пітьма…               
        У  цьому полі, синьому, як льон, блукає подумки й той, інший. Втім у пустелях Кос-Аралу загубилися його стежки. Лиш сорок сім судилося йому…Чому короткий вік такий? Чому? Ні льону, ні цикорію нема. Лише пітьма…   
Василечки, василечки, у полі васильки… Василечку! Коханий мій! Василь…Які красиві ми були тоді у цьому полі на краєчку від біди!… Які щасливі ми тоді були  у цьому полі…за півкроку до біди…               
Синь-синь-синь…Син...Син! Син!..Синочку мій! Дмитрику! Сину! Мій Васильовичу! Василечків! Васильків син! Який маленький ти в моїх руках! Який великий ти зростеш в роках. Довкола тебе будуть люди – мене не буде, більше вже не буде… у цьому полі, синьому, як льон… У цьому полі « власної неволі на рідній запізнати чужині».
І відлунням через роки, через версти, в унісон майже – «на нашій – не своїй землі». У цьому полі… нашої недолі…
А їхні долі, великі й величні, Людські й Поетові, схрестилися-перехрестилися, сплелися-переплелися  й навіки поєдналися у цьому полі, синьому, як льон.