Нi звiсточки, нi слова, нi привiту...

Весна квітує черешневим цвітом
Та я радіти цій красі несила...
Ні звісточки, ні слова, ні привіту...
У чому ж, Доле, я так завинила?

Дивлюся в небо чисте і безкрає...
Скажи ж Ти ,Боже, в чім моя провина?
Самотність, наче лезо, серце крає,
А у душі холодна хуртовина.

Молюся і не знаю порятунку...
Буває, що "накотить" все відразу
І хочеться одне - напитись трунку,
Щоб серце не боліло від образи.

Мої, сини, що можу ще вам дати?
Ви виросли... навіщо маю жити?
Запам"ятайте: в світі так як мати,
Ніхто не зможе більше вас любити.

Повиростали швидко й непомітно
І нас життя назавжди роз"єднало,
Любила вас... ростила, як уміла,
І от до віку одинока стала.

Іду кудись... Звертаюся до Бога...
Попереду чекає тільки пустка.
Усе болить, тяжка моя дорога,
А у руках - у пекло перепустка.

Глядіти вже на сонце я несила.
Скоріше б вже піти із цього світу.
Я вас любила. тішила ростила...
Ні звісточки, ні слова, ні привіту...


Я ніжно у думках своїх горнуся
До вас, мої сини, рідненькі діти,
Вам щастя кличу... Богові молюся...
Ні звісточки, ні слова, ні привіту.

Не дай вам  Боже, людоньки, дожити,
Щоб у душі відчути голосіння,
Коли ще є живі-здорові діти,
А ти чекаєш смерті, як спасіння.

Людино, ти ідеш до цього світу
Та ще не знаєш, як ти маєш жити.
Ні звісточки, ні слова, ні привіту...
Найбільший біль, напевне, - твої діти.