Цезар, повiсть, роздiл IV

Розділ IV «Муха»
Якось раннім ранком, біжучи по своїх собачих справах наш Цезар несподівано натрапив на молоду чорну вівчарку. Вона з острахом дивилась на великого та стріпіхатого кавказця і, боячись накликати біду, застигла в очікуванні. Цезар  зупинився і по-джентльменські привітався, махнувши хвостом. Зрозумівши, що її не проганяють дівчинка повільно підійшла впритул  і не зводячи очей, почала обнюхувати хазяїна території. Цезар сторожко стояв у очікуванні, майнуло, — хто знає, що на умі в цієї бездомної. Пробуючи контролювати події, він дивився на нову подружку, що водячи ніздрями наче читала Цезарів характер: не боязкий, він розсудливий і обережний, сильний і рішучий. — З таким можна дружити, — подумала дівчинка. А Цезар вловив відчай, страждання і навіть голод. Страху у неї не було. Хіба що — трішки, як у людей.
— Ух-ти, тут ще одна собака приблудила, — голосно сказав той, у чорному светрі, побачивши Цезаря у супроводі нової подружки. Прийшов самий головний:
— Ми що тут псарню відкривати будемо?
 Голосно зітхнувши, друг у светрі промовив:
— Ні, але ж Цезар взяв диверсанта, йому винагорода належиться.
— Так уже ж нагодували що найкращим…
— Але про їду вже й забулось. А тут подружка. Їм веселіше буде.
— А коли цуценята підуть? Сам будеш ними опікуватись! Чув, — звернувся головний до друга в светрі, — хоч за пазухою будеш носити. Це по перше…
— По перше і по друге, — промовив у друг, буду все робити і по третє.
— Добре, махнувши рукою, згодився найстарший.
Вівчарку назвали Мухою. Тепер вона скрізь і завжди ходила разом з Цезарем. І, якщо на розбитій снарядами вулиці з’являвся чужак: пес або людина, тоді з голосним і грізним гавканням на нього летіло два клубки собачої енергії, велика коричнева і чорна, що — менша, Цезар і Муха.
Пройшло зовсім мало часу і в містечку стало тихіше. Порідшали обстріли, звуки вибухів і автоматних черг відступили кудись далеко. Люди вже ходили не згинаючись, не перебігаючи та  ховаючись поміж розвалини. В будинку, де жила людська зграя збиралось дедалі більше людей. Почали приходити такі, що не одягнуті  в камуфляжні штани, на них були білі балахони накинуті на простий одяг. Вони не пахли порохом і мастилом. Від них йшов запах смачної їжі і страхом від них пахло більше чім від плямистих друзів Цезаря.
Хазяїн Цезаря часто водив цих людей по вулицях містечка, показуючи зруйновані будинки. Підчас однієї такої прогулянки несподівано почався обстріл. Потужні вибухи накрили все довкола. Здійнявся страшенний гуркіт. Маленькі шиплячі коробочки на куртках людей надривно кричали: «Міни! Міни!  Всі в укриття! В укриттяя-я!» Люди рятуючись від розривів та осколків тікали за зруйновані стіни, падаючи на купи побитої цегли.
Товариш у светрі потягнув Цезаря у той підвал під будинком, де люди часто спали, коли була небезпека, чи обстріли. Сьогодні там ховалися всі, усі хто добіг до укриття.
Будинок здригався від ударів страшенної сили. Міни лягали майже поряд, розлітаючись шматками рваного металу, здіймаючи високо угору груди мерзлої землі.
— Це по нас стріляють! — промовив вожак людської зграї.
Зараз усі слова були зайвими. І без цього було зрозуміло, що діється довкола.
У вікнах дзвеніли останні вцілілі шибки, захлинаючись від злоби, невідомо по кому, тарахкотів кулемет. Зверху чулись голосні прокльони та крики: «Наволоч, падлюки!» . По коридору бігали люди…
Цезар, що сидів до цього біля ніг господаря спокійно, чомусь підвівся і почав нервово бігати по кімнаті. Він зазирав  за каністри з водою, під ліжка, що тулилися до стін. Він був чимось не на жарт стурбований, він щось шукав. Це не їжа, не бажання заховатись, щось — на багато важливіше.