Н чне диво

Я йшов додому, на вечерю,
Та розглядав зіркове небо,
Затягує, як у печеру,
Воно, безхмарне, як і треба.

Мій шлях проходив біля річки,
Що в’ється, наче та лоза,
Вона така гарненька влітку,
Тоді, як блимає гроза.

З пітьми виходить світ хатин,
Але не близько ще до них,
Гуляв на самоті, один,
Далеко від села забіг.

Ще й місяць не ступив на сходи,
Що стрімко догори збігають,
І я, у цю ясну погоду,
Дівчат побачив, що літають.

Як у полоні дивних чарів,
Я мав за ними споглядати,
Вони ж, як діти зорепадів,
У річку почали стрибати.

Стрункі, як гурії зі Сходу,
Красиві, як природа-мати,
Мов ті дельфіни йшли під воду,
Не припиняли жартувати.

Лунають річкою пісні,
А я застиг, ховаюсь в тіні,
Щоб не сполохать, мов у сні,
Такі дива красиві, милі.

Дивився на створінь чудних,
Аж ось упав я там, де був,
Бо, поки милувався з них,
То зовсім дихати забув!

І те моє падіння кляте,
Хоч і тихесеньким було,
Немов розвіяло закляття,
Бо диво до кінця дійшло.

Створіння дивні, наче пері,
Немов валькірії святі,
Ввійшли у небо, наче в двері,
Лишили тут, на самоті.

Підвівся і пішов додому,
А на душі – неначе в храмі,
У рідну хату і знайому
Зайшов, і сів в віконній рамі.

Вже майже сплю, і, мабуть, сниться,
Що повний місяць підморгнув,
А стан дівочій, наче птиця,
З подвір’я до зірок пірнув…