Цезар, повiсть, роздiл III

Розділ ІІІ «Нічний бій»
В повітрі повисла гнітюча тиша. «Ось знову підтверджується головне правило позиційної війни», — думав командир, — «якщо ти не займеш вигідну позицію, то її займе твій супротивник».
Цезар не розумів і не міг знати про що говорили, і думали люди. Та він їм вірив, вони ж люди, вони сильні і розумні, більше того, вони  — друзі. Він з ними і через це у нього є їда та тепле місце. Цезар знав кожного з хлопців. Він міг впізнати кожного свого двоногого товариша по звуку кроків, особливому та неповторному запаху.
Вітер, котрий щораз міняв свій напрям, ніс з містечка глухе тарахкотіння працюючих генераторів, далекі відголоски одиночних пострілів, автоматних черг. Але Цезар слухав інше. Десь неподалік він відчув чужака. Той також носив пропахлий порохом і мастилом одяг, такий самий, як у самого вірного друга, але від чужака ще тхнуло кров’ю. То був мисливець. Закривавлений, він прийшов забрати здобич. Чужий полював на нього і тих, хто стояв не дихаючи у маскувальних халатах поруч.
Чужий прийшов по нову кров і Цезар це розумів.
Хвилини тиші стали довшими за дні. Чорнота зимового неба і очікування злилися в одне велике, бездонне гнітюче ціле. Собака далі слухав. Він чув, як під залізними пластинами бронежилетів від переживання  гулко б’ються серця його друзів. А головне він чув дихання чужака. Той добре замаскувався і ось уже скільки часу залишався непоміченим. Цезар подивився на людей. Ті чекали, нічого не чуючи. І Цезар вирішив робити те ж саме.
Час для звірів і людей — зовсім різні речі. Звірі відчувають себе частиною природи і ніколи не пришвидшують її. Вони знають, що усе має йти за чергою. Відомі випадки, коли собаки роками чекали своїх господарів, виявляючи неймовірне почуття вірності. Але, вірність це і є — вміння чекати. Людина ж думає, що вона цар природи, хазяїн світу і, через це, незвикла до чекання. Вона нетерпляча і роблять усе на перекір часу та природі. І, можливо, як би люди вміли чекати, не було б цієї війни…
Несподівано гулко пролунав постріл. Чорнота вікна на другому поверсі раптово розірвалась блиском яскравого спалаху. І в ньому Цезар побачив силует чужого, а потім  почув чийсь крик.
— А-аа!
— У нас ранений! Голосно сказав вожак людської зграї. — Він в середині будинку! Він бачить нас!
— У нього тепловізор, промовив його друг у чорному светрі. Але, що таке тепловізор, Цезар звичайно не розумів. Він погано сприймав мову цих людей. Цезар запримітив, що нові друзі ніби й говорили подібно до почутого раніше, до цього всього кошмару,  але теперішні його друзі розмовляли якось дивно, в їхній мові було все нове. На відміну від мови,  почуття та настрої людей Цезар сприймав безпомилково.
Зараз у його друзів розгорівся азарт і холодний страх. Страх, зібраність і обережність. Усього рівно стільки, щоб контролювати небезпеку і зберігати можливість приймати вірні рішення та діяти.
  Обидві групи відкрили вогонь. Перше одна, а потім інша. Довгі і короткі черги висікали іскри зі стін. Ввімкнули ліхтарики. Ховатись вже не було сенсу. Усі бігли в напрямку будинку. — Закидайте його гранатами, — командував найстарший. І одразу почулось кілько потужних вибухів. В будинку щось загорілось. Вибухи раз-по-раз здригали усе довкола. Друзі Цезаря напевне думали, що той, в будинку прийняв бій. Але собака своїм вовчим інстинктом розуміла все інакше. Чужак вирішив непомітно тікати.
— Куди ти! Цезар! —  крикнув його друг. Але пес, побіг під автоматні чергами, не забігаючи у двір, вискочив на дорогу і щосили помчав вздовж кам’яної огорожі, що прикривала від вогню. Як випущена стріла не повертається назад, так наш Цезар, не думаючи, летів навздогін своїй жертві.   
— Цезар! — ще раз крикнув його товариш у светрі навздогін оскаженілій собаці, що вже не чула нічого віддавшись смертельній грі. Цезар розумів, що він також мисливець. І це — його полювання. Звірі ніколи не думають про смерть. Їх природа зробила, кого мисливцями, а кого жертвами. Він був мисливцем. Мисливцем, на злого, що хотів крові. Цезар мстив за це.
Солдати, розпечені адреналіном, розстрілювали свинцем безлюдний будинок, аж поки друг у чорному светрі зрозумівши куди побіг собака, закричав: «Снайпер втік». Старший скомандував припинити вогонь і тоді, десь із-за будинку, в перемішку почулись чи то стогін, чи плач, і приглушене гарчання.
— Припинити вогонь! — голосно скомандував старший, — двоє зі мною, решта прикриває! 
Пробігши по вулиці і завернувши за будинок, у світлі ліхтариків вони побачили чужого, що закривавлений з вивернутою, напевне зламаною або простреленою  рукою лежав підімнутий вагою волохатого, з настовбурченою шерстю, чудовиська. Щелепи міцно тримали жертву за шию, не даючи навіть поворухнутись. При спробах втекти собака стискала шию, перекриваючи повітря. Чужий хрипів і по свинячому кувікав, а Цезар святкував свою перемогу, дозволяючи жертві ще трішки пожити.
— Цезар, до мене! Cюди! Цезар!
Це кричав його друг у чорному светрі. Він, хоч і не одразу в темряві зрозумів де лежав  чужий, не чекаючи прибіг на підмогу, та ще й з усією зграєю. Почувши знайомий голос, пес зіскочив із грудей своєї здобичі і, махаючи хвостом, по-дружньому пішов на вже рідний йому голос.  Його здобич з перебитими та прокушеними руками далеко не втекла. Чужак хотів замаскуватись, бо також одягнув  брудний та, пропахлий потом, камуфляж, від нього несло пальним та маслом. Він був схожим на всіх у містечку, але сховатись чи втекти вже не міг. Він був чужим і все в ньому про це промовляло. Чужого міцно зв’язали і відвели у льох під будинком, де жила людська зграя. А через якийсь час для розмови його привели до великої кімнати, де сидів найстарший і його друзі. Побачивши Цезаря, чужий по зміїному, зло і неприємно прошипів. Ще по обіді його назавжди кудись відвезли. Цезар більше його не бачив.