Цезар, повiсть, роздiл II

Розділ ІІ «В розвідку»
Вони любили гратись, хазяїн притискав кавказця до землі, але собака, що могла підкоритись, не любила програвати, тому ці спроби були марні. Сила і спритність звіра брала гору.
Одного вечора вожак цієї плямисто-камуфляжної людської зграї прийшов з дуже поганим настроєм.
— Що трапилось? — запитували в нього.
— У крайньому будинку ми запримітили замасковану вогневу точку. Укриття, упор, матрац біля пролому у стіні, консервні коробки, пара недопалків…
— Там облаштовують снайперське гніздо, промовив чоловік у чорному.
— Так… Це місце снайпера. Що будемо робити?
— Снайпера треба вполювати і знищити.
Нервово курячи, виходили і знову заходили до кімнати, бійці радились, як краще підстерегти чужака. Вирішили розділитись на дві групи, оточити будинок обійшовши його з боків, як вони говорили: з флангів. Домовившись про все це, обидві групи почали готувати зброю. Розкладаючи по кишеньках магазини з патронами та гранати, підтягуючи ремінці вони раз за разом стрясали свої чорні куртки, перевіряючи їх, щоб нічого не брязкотіло. Надворі летіла біла пороша, тому кожен з солдатів приготував білий маскувальний халат, щоб одягнути його поверх зеленого камуфляжу.
Хтось промовив, — а давай візьмемо з собою Цезаря? Він, як не як — сторожова собака. Нюх має не рівня нашому, дивись, допоможе чимось.
— Слушна думка, погодився старший військовий. Інші схвально кивнули.
— Дивися, Цезар, не гавкай, не видавай нас, — промовив чоловік у чорному грубому полувері. Він присів навпочіпки, подивився собаці у очі, притулив його до себе і лагідно погладивши за вухами, пошепки промовив, — пішли.
Йшли ланцюжком. Одні лівіше, інші правіше. Нечутно ступаючи, тінями, вони повільно рухались вперед. Цезар дріботів поряд, біля свого товариша. Якимсь особливим собачим чуттям він розумів серйозність цієї операції. Він не лащився, не тицявся носом, просто йшов. Тихо йшов, напружившись і зібравшись, ловлячи ледь чутні, далекі звуки.
Дорогою відімкнули радіозв’язок. Усі перемовини велись на мигах, жестами руки.
Підійшли у повній тиші. Всі деталі обговорили та узгодили раніше. Кожен боєць знає, що  робити. Старший, склавши долоню у трубочку, подав наказ: «Усім спостерігати!»
Ніч видалась незвично тихою. Дрібною крупою сипався сніг. Усі зачаїлись, завмерли.
Будинок, що його оточили, стояв на околиці селища. Наші розвідники рідко сюди заходили, непривітне місце. Лише, коли запримітили на снігу свіжі сліди, зрозуміли, що тут ходять непрохані «гості».
Це була велика, добротна будівля з якимось чудом вцілілим дахом, чавунними химерами, що височіли на кам’яних колонах. Поряд — горбатів покрученими ребрами розтрощений вибухом скляний купол зимового саду, де навіть був висохлий басейн. Залишки скла вибитих вікон, кривими зубами шкірилися у холодну ніч. Міцні бетонні перекриття могли бути надійним укриттям підчас обстрілів. Напевне через це, його обрали, як вогневу точку.
Дві групи завмерли в очікуванні. Єдине питання, котре цікавило всіх: «Чи є чужинці у будинку?»  Як дати на нього відповідь?
Бійці по одному, нечутно проходили через проломи сусідніх споруд, наближаючись до цілі, незримо стискали кільце оточення. Вони досконало знали селище і ці руїни сприймались вже, як невід’ємна та неминуча декорацію війни. Декорація, що може бути укриттям, а може стати пасткою. І тепер, цей вцілілий будинок мав стати, чи то новим спостережним пунктом, чи прийняти удар і, перетворившись на купу сміття, поховати у нім ворога.