Л. Костенко. Колись давно в сумних бiженських...

Украинская поэтесса.

Давно когда-то, в страшном моем детстве,
когда дитям я еле-еле шла,
избушки старые – спасающее сердце –
стояли в черных кратерах села.

Гудели провода там арфою Эрдели,
острила уши темень о стекло.
Как тяжело стучать в чужие двери,
когда бездомный на земле родной.

Дома чужие… Темный проём хаты.
Блестит любовью женская коса.
И долго еще будут затихать там
детей на теплой печке голоса.

Уже в руке и семечек немножко.
Уже горит огарочек свечи.
В душистом сене рядом с соней-кошкой,
уснёшь ты на волшебнице-печи.

А ночь глуха… И пёсик завывает.
И мир кровавый. Боженька, спаси!
Чужая бабушка тихонько укрывает,
своё расскажет, с вами погрустит.

И ни копейки не возьмет. Грешно то!
Ну что вы, люди, на чужой беде?!.
И может, в душу своего народа,
я приклонила голову уже?...

Апрель, 2015 г.

оригінал

Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села.
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі.
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
Чужі оселі…Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?