Лисиця та вовк

Біля лісу, край села,
Жвава річка чімала.
Навесні- ламає кригу,
Крутить воду наче дзигу.
Влітку слухає птахів,
Радо пестить дітлахів,
Восени немов сумує,
Хвильки лагідні гамує.
Як сніги впадуть рясні,
Засинає до весни...
Якось взимку в ополонці,
Рибки дід насмикав донці.
Все на сани поскладав,
Добру юшку пригадав,
І поїхав до села,
Де рідня його жила.
А тим часом у ліску,
Лиска вчуяла луску.
Дуже рибки закортіло,
Аж у череві занило.
Вибігла вона на шлях,
Причаїлася в кущах.
Як наблизився дідусь,
Язичка лисиця - кусь.
Розляглася і завмерла,
Тихо, буцімто померла.
Дід зрадів: «Оце так вдача!
Враз до вилову додача.
Хутро- наче на взірець,
Буде донці комірець»
Тут дідусь наразі схибив,
Кинув лиску, коло риби.
А ласунка, рибку брала,
Та із саней викидала.
Баче – більше вже нема,
То зіскочила й сама.
Як же прикро буде діду-
Залишився без обіду…
А руда, не позіхала,
Рибку похапцем зібрала.
Їсти сіла рудохвоста.
Гульк, до неї вовк у гості.
-Ну, здорова будь, кума.
Ох, голодна ж ця зима.
-Та і ти бувай здоровий.
На обід не розраховуй.
На чуже не зазіхай,
Сам піди, та назбирай.
-Де ж це рибу я знайду,
Все замерзло, у льоду.
-Та не скигли, там де сіжа,
Ополонка зовсім свіжа.
Опусти хвоста туди,
Потихеньку ним води.
Та дивись, уважний будь.
Примовляти не забудь:
«Велика рибка і маленька,
Чіпляйся до хвоста гарненько».
Хоч клонилося до нічки,
Вовк мерщій побіг до річки.
Без уваги на негоду,
Опустив хвоста у воду.
Шоб скоріше наловити,
Примовку рішив змінити.
Вже на небі місяць сяє.
Вовк тихенько промовляє:
«Велика рибка й величенька,
Чіпляйся до хвоста гарненько».
Аж тут прибігла і лисиця,
Допомогати, як годиться.
Щоб не було чого лихого,
Кружляє тихо коло нього.
І сміючись, собі під ніс:
«Мерзни, мерзни вовчий хвіст».
В небі зірка мерехтить,
Вовк зубами цокотить.
Холоднішає поволі.
Вітер виє наче в полі.
Хвіст примерз, а вовк гадає:
«Ото рибинок прибуває».
Як тільки небо зацвіло,
Руда шахрайка, у село,
Чимдуш гайнула, й репетує:
«Ой лишенько, хто порятує?
Там вовк на річці! Бийте звіра,
До них порушена довіра».
Схопили вила чоловічки,
І хутко вибігли до річки.
Побили вовка. Той тікати,
Хвоста прийшлося відірвати:
«Ну наслухайся вже, кума,
Тобі не зійде це дарма»...
Лисиця ж, вскочіла до хати,
І ну сметану розливати.
Змастила голову добряче,
Чимдуш сама до вовка скаче.
Побачила, що той біжить,
Нараз упала і лежить.
«Ой, куме! Били, та гналися,
Ось, навіть мізки розтеклися».
Вовк пожалів руду хитрунку,
Забув , що клявся в розрахунку:
«Гаразд, сідай мені на шию.
Я й сам від тих побоїв млію».
Він ледве йшов у сніжній піні,
А ще й нахабу ніс на спині.
А та тихенько буркотіла:
«Все відбулося як хотіла.
Той хто наразі ледь повзе,
Іще й не битого везе»...
Щоб запобігти часом скрути,
Не завше треба добрим бути.