Цезар, повiсть, роздiл I

Ви ж не проти, якщо я про собаку?

Талісман Пісок, Цезар, був убитий осколком міни.

Великий патлатий «кавказець» засунув свій вологий ніс у долоню, що гостро і неприємно пахла маслом та порохом. Він наче хотів запитати: «Людино, ти розумна, скажи, коли це зло скінчиться?» Та чоловік нічого не знав. Він дивився навколо, силкуючись вгледіти хоч одну вцілілу на цій вулиці будівлю. Колись зведені зі смаком, будинки дивились на чоловіка та собаку чорними дірами обвуглених, з повибиваними шибками вікон.
Зруйновані стіни, покручені і вирвані з корінням паркани, бита цегла на вулиці, рваний метал артилерійських осколків… День за днем, цього стає все більше і більше. Людині нічого було сказати собаці.
Вівчарка  випадково приблудила до солдатів. Можливо, колись пес був надійним охоронцем чиєїсь дачі, або будинку, лякав перехожих та був грозою злодіїв. Але хазяїн втік від війни, кинувши охоронця на милість випадку і долі. Вже й будинку того немає. Лише руїни. А пес таки знав, що його порятунок в людях. І він не помилився. Люди в брудних камуфляжах любили цього, шерстяного і доброго звіра.
— Все навколо змінюється, говорив сам до себе чоловік. — Звірі на війні добріють, а люди, навпаки, звіріють.
Від чоловіка тхнуло машинним маслом, ще чимось кислим та купою іншого, чого собака колись не могла терпіти. Але, ось тепер, ледь вловивши в повітрі запах колись чужої людини, він вибігав з-під зігнутих у три погибелі залізних воріт, біг назустріч. Цей чоловік приносив йому їжу і ніжно так, по домашньому, лоскотав та гладив за вухами. З ним можна було пограти, ставши на задні лапи і вперши передніми у груди. Пес широко розкривши пащу, чи то муркав, чи то ричав,  а потім обережно покусував свого нового хазяїна. Він міг з легкістю, граючись переламати йому руку, але не робив цього, розуміючи, що ця рука зараз його рятує.
— Не кусайся, сміявся чоловік в чорному шерстяному в’язаному светрі, гладячи сильну шию рудого вівчура. 
Після чергового обстрілу собаку забрали у будинок, де було багато людей. Всі вони ходили у камуфляжі, чорних куртках і від усіх пахло димом, порохом, залізом. Вони безперервно кудись ходили, вдень і вночі заходячи та виходячи під гуркіт багатогодинних обстрілів. Але той, особливий і рідний запах, собака впізнавав навіть через двері.
Усі присутні стали йому друзями, та цей, у светрі, був серед них перший, значить — найголовніший.
— Як звати тебе? — дивлячись у вічі собаці, запитав його новий товариш.
— Здається його кликали Цезарем, — можливо Цезар, промовив хтось із бійців.
— Ти Цезар? — Цезар! Твердо покликав головний друг.
Собака звісивши язик віддано дивився на нього.
— Ну, значить, будеш Цезарем, промовив найголовніший.
Пес дружелюбно махнув хвостом, немов згоджуючись з тим, що людина завжди все робить вірно, що б це не було.
У цьому цілодобовому калейдоскопі, між людьми у військовій формі, Цезар почував себе все впевненіше і впевненіше. Солдати вже не звертали уваги на далекі вибухи і собака також перестав нервувати, лише підіймав голову, і вслухався у далекі, глухі відлуння.
— Ідемо, Цезарю, пройдемося, інколи говорив йому головний друг, повісивши на плече автомат.
Невелика група бійців пильно оглядала вулиці містечка. Рухались короткими перебіжками, від будинку до будинку, інколи, для безпеки, обирала шлях через руїни. Цезар слухняно йшов за ними, то йдучи колоском з самого заду, то вибігаючи наперед. Почувши неприємний шиплячий свист, люди падали на землю. Одразу після цього, чомусь сильно бухкало. Люди вставали і швидко рухались далі. Тривали ці прогулянки довго та Цезар ні на крок не відходив від групи.
Головний друг Цезаря багато часу проводив біля автомобілів. І собака ніяк не міг зрозуміти, чому ці смердючі залізні коробки забирають увесь його час. На тих подертих і продірявлених автівках вже давно не було жодного скла, деякі мали розірвану ґуму,  тому потребували ремонту та постійної уваги своїх водіїв. Деякі тягнули сюди тросом, залишаючи посеред двору. Тоді, несучи за собою якісь криві залізяки, головний щось довго з ними робив, стукав, крехтів, говорив сам з собою, а потім з цими залізними смугастими страховиськами. Після цього вони стогнучи і здригались, видихаючи чадний сморід знову їхали геть.  Інколи ремонт тривав годину, а деколи і цілий день. Та скільки б це не тягнулось, Цезар увесь час крутився поряд, то лежачи то бігаючи навколо будинку, слідкуючи за новою територією терпляче чекав, поки людина забуде про залізяччя і зверне на нього увагу, погладить, розчісуючи пальцями густу шерсть на шиї. Тоді  й можна стати на задні лапи і притулитись до грудей, покусати за пальці, ніжно, лагідно, по дружньому, граючись, і немов у нагороду за вірність почути: «Звірюка, ти. Звірюка».