57. Василь Стус. Как стаи мрачных синих птиц...

Как стаи мрачных синих птиц,
Уже без неба и без крыльев,
Уселись возле ям могильных,
Не пить им из живых криниц.
На пепелище вековом
Досада скалится с досады,
И власти общей им не надо,
И общий им не в радость дом.
Вот так стореками плывут
И жалобами души студят
И будят мертвых – не разбудят
И не докликавшись – клянут.
Кукушка жалобно кричит
О детях, сгинувших бесследно.
Кто им их ненависть простит?
Дорога им одна потребна.
Дорога им лежит под гору –
Накатанный и гладкий путь,
И близко уж година горя,
И трубы во сто горл ревут.


Сумні і сині, наче птиці,
уже без неба і без крил,
обсівши край своїх могил
живої не доб’ють водиці.
На попелищі віковім
досада щириться з досади,
їм спільної немає влади,
нерадісний їм спільний дім.
Отак сторіками пливуть
і жалощами душі студять
і будять мертвих – не розбудять
і не докликавшись – кленуть
і тужно зозулі кують
за дітьми зниклими без сліду.
Хто прийме їхню зненавиду?
Лиш безпуть, поєдинча путь.
Напростувалася їм путь –
спадна, укотиста, узвізна,
і вже гряде година грізна,
і сурми доль в сто горл ревуть.