Осень убогая Из Лины Костенко

                Осень убогая
                Из Лины Костенко

Пошкандыбала осень по стерне,
в степь костыли воткнула, стали старыми.
Летел казак на белом скакуне,
окликнул:
— Тётка, чай, поди, устали вы?
Скорее дайте руку, подвезу.
Что ноги бить? Со мною бы подъехала.
Заморосило. Осень враз в слезу.
— Спасибо, хлопчик, некогда и  некуда.
И ни червонцев нет, ни дукачей.*
Цыплята чьи-то расклевали просо.
Убогой торбой — туча на плече,
             вон голодна, гола и ноги босы.
Уже гвоздями колется стерня,
уже сплетает вьюга перевёсла.
Ты лучше бы, казак, слезал с коня,
копай могилу, коль земля не смёрзлась.
Нарыть тепла земного подсоби.
На груди снег насыпь, пускай маячит.
А в головах как солнце посади
календулы цветок жёлто-горячий.


* дукачи (укр.) – женское нагрудное украшение в виде монет.


         Ліна Костенко
         Осінь убога

Пошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
— Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під’їхати?
Заморосило осінь у сльозу.
— Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо.
Убога торба — хмара при плечі,
             іду в полях, голодна, гола й боса.
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.