Всеодно

Між теплою душею й стилим тілом
Мого нікчемного життя й одрази
Від всього що здобув осточортіло
Різати горло щоб чимдуш боліло
Словами ніжності тепла й турботи
Яку ти ладен геть оддати
І попри все тобі не шкода
Бо в тебе ж так її багато
І, певне, що її ніхто не дав тобі
Щоб віддавать все до останку
І сам вже чай без цукру пить
Дивитися в вікно туманне,
Потьоки як краплини ртуті омивають
Твоє заплакане лице.
І соромно що грози проривають
Усмішку на лиці твоєму досі
Як у дитинстві ти любив як грім гримить
І всесвіт голову вже не морочить
Бо безвісти увесь від дощу зник.
І ти любив, бо він тобі давав утіху,
Твого самого я, цурать боявся
І попри все так рідко йшов.
А ти зараз подумати боявся
Що кожен день тут віднайшов
І усміхаєшся до всього...
Твоя примарна усмішка - рядно
Брудне й нечисте наче клапоть поля
В якім засіли бур'яни
Мояб була б на світі воля
Я сам не знав би як вчинив
Бо я нікчема серед шляху
Простак із мараним рядном на голові
І піший пройда як невдаха
Сміюсь і йду собі
Не дивлячись в майбутнє
Нема якого всьому люду
Бо світ змінився так давно
Що він став мізером, таким же диким
Як із кульбаб гірке вино
Й дурманить голову для втіхи
І цілува тебе в чоло
Своїми стиглими устами
Таким холодним дотиком до серця
Яке холодне моє тіло
І оддало усе що мав тоді,
Тепер і завжди. Болітиме, болить, боліло...
Я не змінюсь і світ не зміниться для мене
Мені вже мабуть всеодно.