Хто найкращий? Казка

Хто найкращий?
   
    Ранкова зоря будила поле. Вона була нині незвичайна. Все небесне полотно  залите різними фарбами: світлими, жовтими, рожевими, сірими, червоними - все це різноманіття  змішувалося, здавалося, наче ці кольори переминав маляр- витівник,  фарбував весело, легко, сміло; прозора блакить від цього раділа,  небо сміялося, йому подобалася ця примхлива гра яскравих, літніх, теплих красок.
    Поле ще спало, спало солодко та тихо. Ніжні тендітні польові квіти вкриті  ще зараз ранковою росою. Та скоро капельки прозорі зникнуть. Бо стане тепло. Літо. Квітів  багато і вони різні.
   -Ой, як мені добре спалось,-сказала протяжно ромашка, вона колихнулася у різні боки.
    -І мені теж,-польовий мак потягнувся, втягнув у себе  повітря, воно було чисте ранкове.
    -А мені не дуже, ніч була холоднувата,-сказала червона троянда, вона виросла тут недавно, взагалі, в полі троянди не ростуть. Тому всі дивилися на новеньку з питанням, і трохи хизувалися з неї.
    -А ти би… взагалі мовчала, приблуда,-буркнув старий польовий бур’ян. Він був сердитий, бо хотів ще спати.
    -То, чого ти до неї причепився, нехай собі росте, красива, пелюстки як бархат,-заступився за трояндочку, молодий синій дзвоник.
    -Он як, то вона тобі до вподоби?-знову буркнув бур’ян.
    -А що в ній поганого? Красота завжди красота! От ти тут явно зайвий,-сказала велика ромашка.
   -Ото… живу тут уже років десять… і на тобі… зайвий,- огризнувся бур’ян.
   -Угу…угу…-пропищали ромашка з маком,-зайвий, ти всіх підбурюєш… і нікого не любиш…бо ти некрасивий! От так, зрозумів?
   -Ото… значить, так… ви до мене?Добре… добре… нехай тільки вітер подує, то побачимо, хто буде похвалятися красою,-пробурчав тепер вже задоволено бур’ян.
   -Ну… от… знову сваряться,- сказав тоненький колосочок, він дуже тремтів від ранкової прохолоди.
   Ці дивні перекликання квітів, почули два комарика. Вони летіли до річки і вирішили трохи зупинитися, покачатися, відпочити на великому бур’янові.
   -Ззз –жж –жу –зу –ззз, - задзижчав, один із комариків,-знову спорять, хто кращий і чому тут троянда в полі появилася, вони учора теж про це балакали,я вже їх учора чув.
   -І я… ззз-жу-жу-ззз –теж,- сказав другий комарик першому.
   -Смішно так, вони ж з землі ростуть, втікати, коли вітер, чи дощ - нікуди не можуть, для чого спорять? Диваки!-пропищав перший комарик другому.
   -Ото ж бо… так… не можуть. То вже б мирилися, бо, як подує вітер, то ми ж десь заховаємось, полетим під міст, до ставка, а вони ж… тут зостануться. Дуже дивні, то… давай, полетимо геть, не хочу їх слухати, нехай собі базікають, бо стане жарко скоро, а під місточком добре, тільки треба держатися подалі від жаб, ззз-жу-жу-ззз,- продзижчав другий комарик.
   -То… так… полетіли,-сказав перший комарик другому.
Комарикам надоїло слухати, як квіти вирішували, хто кращий, вони задзижчали і хутчій зникли з поля. По дорозі вони ще довго базікали про свої проблеми
    -Ой…ой… як тепло… мабуть посидимо трохи, коло старого тину, перепочинимо, він мені подобається, там нікого не буває – тишина. Тільки небо, дорога і ми!-пропищав перший комарик.
  -Так, так, коло тину добре, правда, там такий павук величезний ,я його дуже боюсь,- сказав перелякано другий комарик,-він недавно… мало мене не з’їв, повз прямо до мене, очі у нього такі поганючі, злющі, голодні. Я встиг відлетіти…дуже налякався…
  -Ото проблема, то ж не треба гав ловити, оглядайся направо, наліво,павучара старий і дуже лінивий,  та й до всього…незграбний, кульгавий, а ми ж от які… молоденькі, хоробренькі. Не переймайся, я ще чув, що живе він сам, його всі покинули, кажуть, у нього характер нестерпний. Я його не боюсь, полетіли до тину! А потім на ставок. Погода сьогодні хороша!  -сміявся перший комарик, він підбадьорював свого друга-комарика,-ти молодець, що від нього втік.
  -І то правда… така наша доля, всі до нас чіпляються: жаби на ставку, павуки коло тину, птахи теж можуть нас хапнути, завжди треба головою крутити: туди –сюди, туди-сюди,-сказав  другий комарик і залився сміхом.
  -Так…так…оглядуйся, туди-сюди, сюди-туди,-пропищали хором комарики.
   Ранкова польова тиша була приємна. Квіткова компанія більше не чула  комариного дзижчання. Але…враз… всі почули дивний голос:
  -Я сама гарна квітка!-сказала польова лілія,-а ви всі… так собі. На мене любо подивитися! У мене все красиве, сонце світить тільки для мене. І не тільки сонце, я тут сама головна! Мені ніхто не сміє перечити, вам це ясно!
  -Ну… от…. що я казав учора, ваші спори до добра не доведуть, вся наша квіткова полянка зараз пересвариться,-сказав великий соняшник, який теж ріс тут щороку, його теж приніс вітер.
   Лілія дійсно була гарна. Вона нічого не боялася. Її стебельця були товсті, кріпкі, квітка тільки от-от розкрилася.
   -А мені… все ж… трояндочка більш до вподоби,-сказав колосок, він знову трясся.
От нарешті на небі з’явилося яскраве сонечко, ранок набрав силу. Було тепло, свіжо, гарно. Та враз… подув вітер, всі квіточки схилилися  додолу, старий бур’ян розкинув свої великі листя,  під них встиг  сховався тонесенький зелений колосок.
    Краски неба зникли. Небесне полотно зробилося сіре  в мить. З неба полетіли невеликі прозорі горошини-краплі. Вони падали на землю, вмивали квіти  вологою. Дощик падав недовго, він був літній швидкий. Все вимилося, заяскравілося. Квіти напилися водички і знову стали базікати про всяке та різне, але тепер… вони стали дружніші. Диспути та сперечання “хто найкращий” кудись поділися.
   Сильний велетенський дядько літав у повітрі-то був вітер. Всі травинки і квіточки поникли, притихли. Вітер легенько подув, все в мить…заколихалося. Вітер метнувся разок другий над полем і зник.
   Квіточки якусь годинку мовчали, вони задрімали, їх коріннячко пило вологу, вона проникала глибоко в землю. Аж ось.. старий бур’ян затягнув тихенько і несміло веселу пісеньку:
      Ми щасливі, ми всі рослини.
      Ми живемо дружно в полі.
      Всі навколо - всі хороші.
      Ми тут завжди, ми тут рясно.
      Квіточки і бур’яни.
      Всі травинки, всі листочки,
      Всі яскраві пелюсточки.
      От компанія яка!
      Тра-та-та тра-та-та!
      От компанія яка!

    Пісеньку старого буряна підхватили квіти, поле радувалось, бо його невгамовні жителі, нарешті, дружно заспівали. Маленькі листочки, стебелини квітів протягувались, пригинались один до одного, всім було хороше і добре. Та мабуть, і це дуже добре, бур’ян відчував свою провину, бо цю тональність спору вранці, він розпочав сам. Правда, його пісенька була не дуже талановита, та вона припинила ворожнечу квітів.
    Тільки біла лілія не співала, вона все ж вважала, що вона краща за всіх. Вона любувалася тільки собою. Хоча… вона теж з’явилася на полі випадково, її родички ростуть тільки в лісах.
    На небі знову засіяло сонечко. Білі хмаринки примхливо розгойдувалися, здавалося, їм теж хотілося співати веселу пісеньку старого бур’яна.