Про розум i безум

Нотатки до картин пана Брейгеля


Зайшов якось я в закоулок,
Шукаючи якийсь притулок,
Знайти хоча б короткий спокій
Від повсякденної толоки,
Тож спрямував я швидко кроки...

Та нагле стало преді мною
Все шкереберть, і головою
Схотів умить оте збагнути,
Запам’ятати, й не забути
До риски у віршах втиснути!

Отож, видовисько забачив,
Таке, що й описати наче,
Ніж взявши цілий кіш прислів’я,
І ті глупоти – «безголів’я»,
Моїм окрасити злослів’ям.

О Музо! Дай-но при нагоді,
Мені слівце у цій пригоді
Просте, дотепне й до смаку,
Хай і обрав я вже таку –
Путь небезпечну та стрімку!

Та я застиг на тому місці,
З якого вправні живописці
Мішають фарби так і сяк,
Аби набули тих ознак,
Щоб кожен на картині вкляк.

Узявсь я небо змалювати,
Але дахи, піддашшя, хати,
Мости й містки, будівлі, шопи,
Камінні башти, в полі тропи,
Залізли враз у мої строфи.

Так ось на цьому саме тлі,
Зросли події чималі.
Тут було стільки люду й зброду,
Без тями й розуму народу,
Якого ще не бачив зроду!

Зібралась там ціла громада,
Прости Господь, дурного стада:
Із бевзнів, блазнів, дурисвітів,
Які бувають в цілім світі,
Та розквітають в буйнім цвіті.

Вони і бідні, і заможні,
Але в одному всі спроможні,
Звичайні речі та буденні,
Спотворити в такім «натхненні»,
З яким творять лише блаженні!

До того ж так себе поводять,
Ніби у княжий почет входять,
А втім відомо і мені,
Умілості є в них значні –
Здіймати порох в метушні.

Для йолопів нема закону,
Порядок вадить їм до скону,
Їм чорне – біле, біле – чорне,
Життя розумне їм потворне,
Бо їх буття непереборне.

Немає в дурості початку,
Й нема кінця цьому достатку,
Проте її впорядкувати,
Це час намарно витрачати,
Та я не можу вже мовчати.

Впаде; до ока та й пишу,
Заради рими десь грішу,
Щось на папері мені вдасться,
А що не вдасться – дурням щастя,
Якщо обійде їх те трясця!

Тож тупість, глупота, блюзнірство –
Святої мудрості презирство.
Так, є людці, вони не люди,
Бо то вже покручі, облуди,
Чий ум у темряві лиш блудить.

Вони скупі та ненажерні,
Поміж достойників і черні,
Поміж ченців та блудникі;в,
Жовнірів, суддів, лікарів,
З прадавніх водяться віків.

Хоч і живуть під різним дахом,
Вони є дурнями за фахом,
Їх справжня у душі присвята,
Свого задурювати брата,
Та вірити лиш в дурість свято.

І то є справжній цех майстерний,
В чинах і рангах немізерний:
Там пустобрехи й туполобі;
Там і дзьобатої подоби,
Мов круки, каркають у злобі.

А є пусті й пустопорожні,
Здаються, нібито, набожні,
Але ховають порожнечу,
За віру й зовнішність чернечу,
Й під ніс піднесено лепечуть;

Професори є та декани –
Стовпи наук, ті істукани,
Знавці вони розумувати,
Багатомовно щось казати,
Та нічогісінько не знати.

Є ледацюги та жебрачки,
Які лиш виють, ставши рачки,
Вони, сараки, так нужденні,
Такі обдерті, та злиденні,
Аж терпнуть в «праці» цій мерзенній.

Є трударі, що рвуть всі лямки,
А задля чого їм невтямки.
Їм аби силу прикладати,
Щоб кожний міг спостерігати,
Як їм приходиться страждати.

А є й такі, що ні до чого:
Не роблять злого, чи значного;
Вони ні риба, а ні м'ясо,
Але буває, якось часом,
Світ перевернуть – викрутасом!

Є голосисті й мовчазні,
Їх мислі порскають в багні,
Одні тим брудом всюди лають,
А інші кривляться й ковтають,
Та печію зарівно мають.

Є заповзяті до нестями
Б’ють головою в мури й брами,
Вони не здатні мізкувати,
Їм легше все атакувати,
Ніж з’ясувати зиск та втрати.

А є дволикі й лицедії,
Очима лупають, а вії
В них як метелики тріпочуть,
Вони нявчать, вони муркочуть,
Коли здурити когось хочуть.

Є і паяци, є й аскети,
Затвор тим лячний, тим – бенкети,
Та кожен в крайнощах своїх,
Печаль лиш знає або сміх,
Що першим мор, то другим гріх.

Є й можновладні, зверхні, чинні,
Які у дурості злочинній,
Брехню підносять, правду зводять,
Хоча і правлять, й верховодять,
Та ницими під Богом ходять.

Є й хитруни, крутьки, лукаві,
Вони привітні та ласкаві,
Вони як треба милі й ґречні,
У справі тільки їх доречній,
А у чужій вже безсердечні!

Є й самолюбці, й вихваляки,
Та підлабузники друзяки,
Хтось кирпу гне, хтось трохи спину,
І тягнуть так собі данину –
Хоча би оплеск чи сльозину.

Є й непіддатливі, й несхитні,
До розуму вони не спритні,
Таким не треба жодних слів,
Такі завжди напоготів
Із себе корчать штурпаків.

А є й такі собі вар’яти,
Не дай їх Боже зачіпати!
Щось недобачать, недочують,
Із того всього намудрують,
І цілий світ отим сплюндрують.

Є й шукачі всіх благ земних,
Часів тікаючи сумних,
Вони хапають те і се,
Але їм завше не везе,
Бо все їх нудить та гризе!

Є й пліткарі, що ляси точать,
Вони й кістки перетолочать,
Хтось їм до вуха нагле свисне,
В очах у них вогонь заблисне,
І вже язик із рота висне.

Є й дурники, є і дурепи,
Які затягують в халепи.
Велике братство те ядуче,
Хто ж трафить в їх кубло гадюче.
Для того біди неминучі.

А є й підмовники та юди,
Ті скавулячи пси огуди,
Вони ніхто, якщо не в зграї,
Бо їхня суть тоді вмирає,
Коли не виє та не лає.

Є й зовсім вишкребки, нікчеми,
Які до жодної дилеми
Людських перипетій та справ,
Відносяться як до забав,
Отих вже точно чорт побрав!

Є й перебрехи та шептухи,
Нема на них усіх ядухи,
Їм діло без брехні не йметься,
Але нічого не минеться,
Бо що гукнеш, те й відгукнеться.

Є й хитруни – злодійкуваті,
З одного боку дурнуваті,
А з іншого: лихі й жорстокі,
Пащекуваті, хижоокі;
Тим мозок весь з’їдає докір.

А є й такі непосидючі,
До того ж як реп’ях колючі,
Таким вчепитись або вп’ятись,
І волочитись, не скорятись,
Й випрошуючи щось вклонятись.

Та з дурнів цих найбільш страшніші,
Ті, що з усіх є найсмутніші,
Бо своїм смутком та нудьгою,
Повільним рухом і ходою –
Зненацька полонять без бою!

А з цього місця, мій читачу,
Всім довбням поверну нестачу,
Хоч їх діла не літописні,
Але не менш є славнозвісні,
Дрібнички їхні живописні!

Я певен, прикладів чимало,
Історія навела б вдало,
Та годі лізти вже в архів,
Нам стане й своїх штукарів,
Щоб свіжих кинути штрихів.

Як зверхні є, так є й підлеглі,
Міць дому кажуть, в кожній цеглі,
Та «зодчі» є й серед невдах,
Такі стромлять відразу дах,
Чим вище він, тим глибше крах.

Як дивне є, так є ймовірне,
Сягає лиш брехня в надмірне.
Отож, для всього є межа,
Кого ж звела лиха стежа,
Тим керувала тільки лжа.

Як є лице, є й бік зворотній,
Так говірливі чи німотні,
Коли приховують вину,
Приймають сторону одну,
Й свою не бачать зайвину.

Тому, багато той втрачає,
Хто в собі крайність не вбачає,
І завше має перегин,
А в ньому саме суть провин,
Що бевзням пророкує згин.

Й тепер, як і в часи днедавні,
Є ті, хто марить – справи славні,
Собі мудрують мов звеличать
Їх ймення й зобразять обличчя,
А пам’ять перетне сторіччя.

Яких зусиль не докладають,
Й чого вони не витворяють,
Аби сягнути й досягти
Бажань – химерної мети,
Що зіткані зі злоби й мсти.

Тому і мій наступний вислів,
Розвіє тим «зажерам» мислі,
Такі захмарені й потворні,
Бо можуть бути тільки чорні,
В уяві їхній бутафорній.

До влади треба швидко бігти,
Тож першим – все, а іншим крихти,
Та навіть перші, що спритніші,
Не завше є від тих хитріші,
Хто має владу й в темній ніші!

Та є у влади власна хиба,
Вона слизька в руках мов риба,
І ще – жіночої природи,
Й завжди вишукує нагоди,
Поринути в нові пригоди.

Та під кінець у можновладців,
Володарів земель й палаців,
Від тої влади, що лоскоче,
І в кожний бік урватись хоче –
Біда стає, як з пальців скочить.

Бо влада наче пристрасть наша –
Наповнена по вінця чаша,
Стоїть допоки непохитна,
Якщо хильнути, вже огидно,
Нам в очі дивиться єхидна!

І дурість – зла, та невичерпна,
Для серця й совісті нестерпна,
Спотворює і дух, і розум,
Несе довкола біль, загрозу,
Аж людяність бере морозом.

Немов змія свій хвіст кусає,
Те зло саме себе з’їдає,
Від люті та жадоби вічних,
Від гордощів своїх безличних,
У позах пафосних й трагічних.

Хто хоче надто й забагато,
Того завжди чекає втрата,
Не в кожного на все є сила,
Тож багатьох занапастила
Пиха – химера чорнокрила!

Сіль влади в тім, щоб володіти,
І шкур не дерти чи дарити.
Бо не володар, той хто гнеться,
Чи ж повсякчас з сусідом б’ється,
А хто завчасно схаменеться.

Від мудрості до глупства – кроки
Нас ділять, а не мур високий.
По линві мартопляс зухвалий,
Дійти до слави міг би, але,
Штовхає щось на рух невдалий?!

2014-2015 (редакція 2024)