***

Ніч була темна та мрійлива, на вулицю тиша вела.
Я знов цигарку запалила , та чашку чайу налила.
 Він був гарячий ,та солодкий,а я холодна та гірка.
Нащо мені такая доля,нащо примхливая душа.
До мене сватався звичайний, такий привітний чоловік,
казав що любить до безкраю , що сердце до мене лежить , що будем жить ми потехеньку,ніщо в нікого не просить ,
а я всміхнулась йому в очі й сказала більше не ходить .
Був після нього трохи злісний ,
але то чесний чоловік, і так кохав мене безвісно ,
що може б щастя зним б і жить,
 але і того я попросила ,навіть благала не ходить.
А ще був хлопець ,
то вже після,
розумний дуже та сумний, завжди понурий,філософський до сердця може трохи й мій
,але не витримав такую холодну душеньку мою
і сам пішов я й не сумую ,сиджу собі і чай все пью .
Все одинока та гіркая, немов пустоти у нутрі.
Чому ж то сердце не кохае ? Чому кричить бігти мені?
Я може хочу тут зістатись
з одним с закоханих сердец раз мое тверде наче камінь, що уж нічим і не пробьешь . Але ж дурна біжу без краю
 ,а що в кінці лиш чашка чаю? !