49. Василь Стус. Вот здесь, у зеленого моря...

Вот здесь, у зеленого моря, где стелется дым клочковатый,
Где дальние пашни играют и крошится дня малахит,
Побега я жду, жду отваги как жизнеутраты,
Здесь круглым болваном застыл вконец околдованный свет.
Истома. Покой. Это вечность. Ее разменять невозможно
На ночи в дыму папиросном, кострища из черных мотузь.
Вельможное горе моё! Моя безнадега вельможная!
Теперь я ваш пленник навечно. Я ваш. И навеки. Клянусь.
Зазывно колышется нива, зеленое с бронзою поле.
Созрели хлеба, и планета вся как золотая купель.
Мученье, сомненье, отрада, мое вековечное зелье,
Тебя недопить. Так прощай же, моя сиротливая боль.
23.06.1972

Отут, край зеленого моря, де стелиться дим пелехатий,
де гони горять тамбережні і колеться дня малахіт,
чекаю своєї утечі, відваги, немов самострати,
округлим бовваном замрівся упень заворожений світ.
Це втома. Це спокій. Це вічність, котрих помінити не можна
на добре прокурені ночі, на кострища чорних мотузь.
Вельможне моє безголов’я! Моя безнадіє вельможна!
Тепер я ваш бранець одвічний. Я ваш. І навіки. Клянусь.
Звабливо жита іще грають спижево-зеленим охвиллям.
Тужавій, бо час. Бо планета вкривається золотом піль.
Троюдо, розрадо непевна, моє вікодавнє тройзілля,
тебе недопити. Прощай же геть осиротілий мій біль.
23.06.1972