48. Василь Стус. Убежать бы от себя куда попало...
В несказанную, неслыханную сторону,
Где ни радости и ни туги-печали,
Где ничто не сломлено, не тронуто.
Жить бы там безоко и безсердо*,
Жить бы так, как падать под откос,
Породниться бы с земною твердью,
С той, к которой намертво прирос
Видом своим, сердцем и мечтами
(Где тебе подобное найти?).
Неподвижный и рассыпчатый, как камень,
Неподвижный и рассыпчатый, как дни,
Что, испепелившись, вновь и вновь
Катятся с утра да спозаранку.
Ты – Адам. Журба – твоя коханка,
А земное тяготение – любовь.
XI. 1965
*безоко и безсердо – неологизмы Василя Стуса.
Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Журба — твоя коханка,
а земне тяжіння — то любов.
XI. 1965
Свидетельство о публикации №115040201008