Диалог

Мені треба відчути твій запах, провести пальцями
По небритій уже пів тижня колючій щоці.
Зупинити на собі твій погляд, всміхнутись, граючись,
І тримати твою сильну руку в своїй руці…
Ти мій спогад – солодкий, болючий, такий наркотичний,
Мій окрилений мріями, гострий, мов лезо, стилет.
Навіть шрам, що на лівім плечі – такий рідний, звичний,
Але я пропустила (можливо, останній) білет…
Ти в моєму ледь чутному пульсі живеш, ніби вдома,
У думках пробираєшся – в місце вакантне, з гори.
І коли переборює сон, чи банальна втома,
Ти спливаєш в мені. Може досить? Як треба – бери!
Забирай почуття, всі світанки, чудові моменти,
Усю дотиків ніжність моїх, і бездонність очей…
Це з тобою була я смілива, окрилена, вперта.
А тепер я боюся хвилини самотніх ночей.



Ти в мені збереглась, поцілунком зі смаком сливи.
Неймовірно! Ти ніби вірус в моїй свідомості!
Лиш з тобою я міг називатись по праву – щасливим.
Твоїм образом паралізований – я в нерухомості.
Відчайдушно метнулось серце тобі у долоні;
Вже не вперше. І ти ошелешено дивишся в очі.
Але хай би втонули сварки всі в солодкому стоні –
Бо без тебе жорстоко холодні усі мої ночі.
Ми ж не бачились роки… мабуть, є на світі доля.
Бо у синіх глибинах я бачу взаємний вогонь!
Ми не були вільні – без тебе життя, як в неволі…
Ми у центрі міста зустрілись – неначе десь в полі;
Я тепер не відпущу цю ніжність твоїх долонь…