Слова...

Наші слова схожі на вітер. Інколи, вони обіймають тебе своїм теплом, від якого тобі приємно. А інколи, влітають у душу штормом, руйнуючи весь світ навколо тебе. Ми не думаємо над тим, що ми говоримо. Наш голос лунає швидше наших думок, знайомо? Ти уявляєш, що відчуває людина?.. Так, саме цей шторм…
І тільки в таких випадках ти дістаєш свого «словника з  вибаченнями». Але…спробуй розбити склянку, а потім просити в неї вибачення! Невже вона стане цілою? Невже її скло, яке також можна назвати «душею», воно залишиться без тріщин? Ти й сам прекрасно знаєш відповідь… Скільки разів тобі самому доводилося бути тією «склянкою»? Мовчиш…мабуть незліченну кількість разів.
Невже й дійсно так важко говорити правду? Ні, звісно це може зробити за тебе хтось інший, але чи буде це вірно? Невже так важко відкритися людині, сказати їй те, чого вона так потребує. І нехай це будуть банальні фрази: «Дякую», «Сумую», «Ти мені потрібна(-ен)», «Мені тебе не вистачає», «Я тебе кохаю». Не бійся сказати те, чого сам так потребуєш.
Наші слова схожі на вітер… Не дозволяй їм перетворитися на шторм…